Чтение онлайн

— А хто співатиме?

І я вщух.

Справді: хто співатиме? Я б сам не від того, щоб їм чогось заспівати, так у мене такі «голоса, що підіймають волоса…»

На Запоріжбуді був зліт молоді, передових молодих робітників. У парку зібралося тисячі півтори молодих запорожців. Прийшли вони святково одягнені, веселі, гомінкі, радісні…

Після урочистої частини, де кращих з них нагороджували почесними грамотами, був концерт.

Співали молодята, учні восьмої ремісничої школи.

Співали хором, співали соло. Танцювали.

От

якби ви побачили, як блищали очі у молодих робітників-слухачів!

Ой, оті очі. Які ж вони жадібні та бистрі.

Вони не вбирають, а хапають, хватають художнє слово, пісню, музику, танок.

Стоїш перед ними, дивишся на них, і тобі аж ніби страшно.

Хочуть художнього слова, хочуть пісні, — всі хочуть: і знамениті інженери, і бистроока, гомінлива молодь. Всі хочуть.

Ну, а що я міг їм сказати?

Я їм сказав таке:

— Дорогі наші товариші. Давайте ми напишемо такі собі полюбовні листи…

Отакі:

«Люба наша Маріє Іванівно Литвиненко-Вольгемут! На лівому березі Дніпра відбудовується «Запоріжсталь». Будує його Запоріжбуд. Якби ви знали, які там хороші люди! І як вони люблять пісню! У вас, Маріє Іванівно, говорить народ, чудесне сопрано. А запоріжбудівці якраз і люблять, щоб їм сопраном заспівали. Чи не поїхали б ви до них та й заспівали: «Лугом іду, коня веду»… А вони вам підтягнуть. Їй-богу, підтягнуть».

А і отакого листа написали:

«Дорога наша Віро Микитівно Гужова! Ви вже були на Запоріжжі й співали чудесним вашим голосом прекрасних пісень. І ви гадаєте, що про вас там не згадують? Згадують, і дуже хороше згадують. Так вони хотять вас не забувати, хотять, щоб ви ще раз приїхали…»

Написали ми отаких два листи, помовчали трохи, аж ось хтось із кутка:

— А я хочу, щоб басом.

— Басом хочете?

— Басом, тільки басом!

— Так тоді давайте попросимо Бориса Романовича Гмирю, — він дуже вміє басом.

— Просимо, — кричать усі, — просимо!

А потім як заходилися усі, як заходилися:

— Юрія Васильовича Шумського хочемо! Театр імені Франка хочемо! Театр імені Шевченка хочемо! Оперу хочемо!

— Та не кричіть, — кажу, — так, а то я сі перепудюсь, — як кажуть наші брати-галичани. Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.

Понаписували всім.

А потім підвівся один дуже серйозний чолов'яга та й каже:

— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?

А другий додав:

— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?

Ну, що я міг зробити?

— Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.

І зразу залунало:

Карії очі, очі дівочі,Де ви навчились

зводить людей…

А з другого кутка тихесенько попливло:

Через тії очіБандуристом став.

Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.

А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.

P. S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.

А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.

Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача…

На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір…

Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д.

І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити:

«За ваше здоров'я! Будьмо!»

Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку.

Він інженер, лауреат Сталінської премії, начальник монтажних металоконструкцій.

Це — його фах, спеціальність…

А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається…

Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.

Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього «конгломерату» змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів…

Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно.

Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій нагородила його Сталінською премією.

Це — коли він працював на Уралі.

Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя?

Нічого подібного.

Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі — заліза й сталі і подумав:

«Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти?»

— Ні, ні і ні! Треба використати.