Вершини
Шрифт:
Тож Анатолій переносить ноги в крісло, а хлопці, боячись ворухнутись, напружено стежать за кожним його рухом.
Все! Можна везти.
– Громадяни пасажири,– обов'язково пролунає тенорок Пашки-лейтенанта,– робіть висадку й посадку, дотримуючись черги! Не лізьте один поперед одного, не товпіться, поступайтесь місцем інвалідам, жінкам з дітьми і громадянам похилого віку!
Ніхто не думає сердитись, хоч він уже набрид цими «громадянами», як гірка редька. Всі зітхають полегшено, наче кожен одбув оту операцію. Хоч знають, що чекає на Анатолія. Але перший рубіж взято.
І коли
– Якщо хтось здумає розкрити свого поганого рота і співати, як йому боляче, викинемо геть із палати! Щоб і духу не лишилось!
І хлопці, як не боліло, не «співали». Вертались: сполотніле обличчя, а то й губи пожовані, мовчки
лягали в ліжка. Лежали, заплющивши очі, приходили потроху до тями.
Лише Пашка не витримував: скаржився, тамуючи сльози образи в очах:
– Ну, чого вони з мене сміються?
Виявляється, в Пашки, як тільки Іван Андрійович брався за скальпель чи хірургічні ножиці, одразу ж сторчма ставали вуха. Незалежно від того, хотів Пашка цього чи не хотів. Сестри душилися сміхом, Іван Андрійович гримав на них і на Пашку, а той ображався.
Довгий, як пенал, коридор, доведена до ідеальної чистоти підлога. Кажуть, що Іван Андрійович, він же водночас і головний, щоранку проводив по підлозі кишеньковою хустинкою, і якщо на ній лишався слід, примушував перемивати.
Тож підлога так і сяє, і сонце, гаряче відбившись од неї, лягає на білі стіни, білі двері, білі рами й лутки: все тут біле, аж до халатів на молоденьких, як і сама лікарня, медсестрах та кокетливо пов'язаних хустинок, і нікуди не хочеться рухатися з оцього білого дива.
Та «катафалк» невтомно котиться коридором, і так само невмолимо насуваються оті двері ліворуч.
Операційна. Святая святих лікарні. Юдоль сліз, крику й зубного скреготу.
Відчуваючи, як у нього все стискається, Анатолій пригадує свої перші відвідини симпатичного цього кабінету. Хоч відвідинами це важко було й назвати: його вкотили на кріслі, а потім обережно зняли й поклали на стіл. На довжелезну, наче на виріст, споруду. Ще й накрили до підборіддя простирадлом. Лишивши оголені ноги.
Він тоді, коли заходилися терзати ноги, не витримав і застогнав.
– Кричіть, кричіть, голубчику! – озвався хірург.– Лайтесь, кричіть – лиш не мовчіть!
– Не діждетесь! – сердито відповів Анатолій.
І як не боліло, як не терзав його лікар – не
застогнав. Впивався руками в стіл, вигинався дугою, до крові зціплював зуби, але не стогнав.
– Ви людина чи камінь?! – врешті не витримав хірург. Сталося це вже під час других чи третіх відвідин операційної: Анатолій втратив тим відвідинам лік.– Зрозумійте, коли хворий стогне чи навіть кричить, йому стає легше. Біль виходить з нього разом із криком. Ви ж заганяєте біль у себе всередину. Так може й серце не витримати!
– Витримає! – відповідав Анатолій сердито. – Моє витримає!
– Чорт! – невідомо кого вилаяв лікар. А згодом, кинувши скальпель, сказав:– Ні, так не можна! Це ж тіло живе, а не дерево!..
Врешті домовились так: Анатолій буде казати, коли ставатиме зовсім непереливки.
Але де починається больовий
Іван Андрійович щоразу обкреслював пальцем уявну межу:
– Чистимем сьогодні ось поки.
Що означало: до цих пір вибиратиме м'ясо. Обрізатиме нерви, які, на диво, жили навіть у від-мерлій тканині. Озивались таким болем, що тьмарився розум.
І Анатолій щоразу пересував межу на кілька міліметрів вище:
– Давайте ще!
Отак по міліметрові, по сантиметрові пересував больовий рубіж. Вчився дивитися на своє змучене тіло так, наче сам стояв осторонь. Дивився, як воно звивається, корчиться, суворо наказував: «Ти це витримаєш!.. Витримаєш!»
Поки лікар жбурляв інструмент:
– Везіть цього чорта в палату!
І це вже була перемога.
– Спасибі, докторе, що хоч голову на плечах лишили!
– Треба буде, відріжемо й голову! – сердито відповідав Іван Андрійович.– Та й нащо вона вам, отака голова?
– Як нащо? А шапку носити!
– Ну хіба що,– лікар, миючи руки, вже стояв до нього спиною.– Давай, Валю, іншого. Не такого веселого.
Анатолій знову виїжджав у коридор. Тільки тепер всі муки сьогоднішні були вже позаду. Тож можна було відкинутись на спинку крісла, стулити повіки, розслабитись. Десь далеко внизу пекло і посмикувало, але що значив той біль супроти того, який він щойно переніс! Що значать усі болі на світі, коли попереду цілісінький день, довгий-предовгий день, протягом якого він спокійно лежатиме в затишній, як нірка, постелі. Розмовлятиме, робитиме обов'язкову гімнастику. В ліжку, щоб не розмагнічуватись. І ніхто вже не чіпатиме його покалічених ніг.
– Знаєте, Валю, так тому й бути: везіть прямо да загсу! Умовили – згоден!
Це теж ритуал. Кожен з них, вирвавшись з безжалісних рук Івана Андрійовича, пропонує його молоденькій дружині руку й серце.
– Зараз поїдемо! – відповіда з викликом Валя.– Тільки мені потрібна подружка. Тож, мабуть, доведеться почекати Еллу.
Бісові хлопці, таки розплескали.
Цікаво, хто ж це? Пашка, Пахомов чи Серьож-ка-рудопер?
Позавчора отримав листа. Звісно ж, від Елли. Кожен рядок дихав тривогою: що з ним сталось, як загинув Володя? «Тут ходять найдикіші чутки, які неохота й переказувати. Напиши не гаючись. Або продиктуй, якщо сам не можеш.
Вкладаю листа від твоєї мами. Взяла у тебе на столі в гуртожитку. Сам їй напишеш чи мені відповісти?
Сподіваюсь, що вдасться прилетіти».
В Анатолія тьохнуло серце. Досі він якщо й обнімав коли Еллу, то лиш жартома, як молодшого друга. Товариша, якого взяв під свій захист. Він і звертався до неї, як звертався б до меншого брата: «Ел». «Ел, сьогодні йдемо на лижви...», «Як тобі сю ніч спалось, Ел?..», «Збігай, Ел, по квитки!..» Безвідмовна «Ел» і не подумала б не скоритись чи заперечити. Найкрутіша гірка її менш лякала, ніж несхвальний, з-під насуплених брів погляд Анатолія.