Вершини
Шрифт:
— Принеси.
Нікуди діватись, приніс.
— Чому знятий з військового обліку?
— Палець відрізали.
— Не бреши. Через одного пальця не знімають.
— Ну гаразд, всі пальці. Вам досить?
Погнав до хірурга.
— Вам не можна працювати в горах!
Я йому довідку про чотирнадцять сходжень на Камчатці.
Послав до головного лікаря.
— За інструкцією вам робота з тривалим перебуванням на ногах протипоказана. Міняйте професію.
— Протипоказана? Міняти професію? Ану пішли, я тобі
Не прийняли все одно.
Ну, зачекайте: принесу медаль всесоюзної першості, тоді будемо розмовляти по-іншому!
Три роки з хлопцями в гори ходив. Підробляв медичні довідки, щоб допускали до сходжень, виконав кандидата в майстри спорту.
Потім — сходження на пік маршала Жукова.
Маршрут вищої категорії складності. Технічний клас — стінне сходження. Все залито кригою. В Рушанському хребті.
Гірка — гігантський кристал. Нижня прямовисна стіна — вісімсот метрів, верхня, зубом,— п'ятсот. Абсолютно прямовисний схил. Часто навіть мінусовий... Що таке мінусовий?.. Це коли зависаєш у повітрі, а до стінки не дотягнутись рукою.
Нас, шестеро, вилетіло спершу в Рушан, а звідти вертольотом у базовий табір. В липні.
Рушили в розвідку. Одна група вийшла на перевал: оглянути пік. На вершині, на башті — гігантська снігова шапка. Зірветься — змете, як комах!
Табір № 2 — для команди, яка йтиме на штурм. На морені, під льодовиком. Два намети.
Сиділи, дивились на стіну, вивчали в біноклі.
Пішло двоє. За день обробили вісімдесят метрів. Забили гаки, вірьовки навісили.
Зіпсувалась погода. Знайшов моріони, гірський кришталь, польові шпати. Вся команда заразилась: кинулась вибивать по моренах.
Капітан команди лаявся:
— Проклятий Анатолій, всю команду звів з ума!
Закон альпініста: йдеш на штурм, побачиш золотий самородок — переступи.
Весь час насторожено дивились на верхню башту, на снігову оту шапку.
Два дні валив сніг. Під кінець третього все здригнулось од гуркоту. Вискочили з наметів: довкола верхньої башти клубочиться білою хмарою сніг. Як атомний вибух.
Розсіялось — зітхнули полегшено: снігова шапка щезла...»
— Ну, а якби обвалилось пізніше? Коли вийшли на штурм?
— Тоді, шановний Анатолію Андрійовичу, ми з вами не лежали б в оцьому наметі...
«Другого дня вийшли на штурм нижньої стінки. Вісімсотметрової.
Йшов останнім. Вибивав гаки, що лишались за нами, складав у рюкзак. Весь час гойдавсь маятником. Та ще й треконі погано тримали. Хлопці ж — у вібрамах, а на особливо складних ділянках — у калошах.
Дуже важкий день — весь час висів.
За цей день, з шостої ранку до четвертої ночі, пройшли заплановану відстань. На особливо складних ділянках рюкзаки витягали на вірьовках. Я подавав. Коли тягнули, зривалось каміння, сипались іскри. Вкреше таким камінцем — забудь, як і звали. Заморився смертельно.
Ночували на прямовисній стіні, збившись до гурту. Команда почуває себе краще, коли всі поруч.
Вранці не в спромозі йти далі. Ледь подолали двісті метрів. Заночували в печері, відпочили.
Третього дня я з капітаном пішов уперед. Вирубали східці в кризі на траверсі, добрались ще до одного грота. Втоптали сніг, од води, що капотіла на голови, відгородились плащами.
. Рюкзаки підіймали на блоках.
Ночували у гроті.
Вранці пройшли загладжені «баранячі лоби», впритул наблизились до башти.
На ніч влаштувались хто де міг — на вірьовках. Я вирубав у кризі вузеньке сидіння, поклав по-ролончик, усівся, пристебнувшись до карабіна. Ноги — в рюкзак. Коли забивав гак, впустив молоток. Молоток полетів, навіть не торкнувшись стінки. Мінусовий схил.
Другого дня всі піднялися на вершину.
Спускались по стіні цілий день. До кулуару. Йшли мовчки: давалася взнаки втома. Вісім діб на грані можливого. Заночували. Зірки, небо, чорна башта — не вірилось, що ми на ній побували. Виспавшись, стали спускатися в базовий табір. Не поспішали.
В таборі зустріч: традиційний компот.
Бронзові медалі.
А в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому — золоті».
— Коли я прилетіла в Душанбе, Анатолій зустрів мене злий, наче шершень,— розповідала Елла.
— Ти чого прилетіла? За мене заміж виходити?
Я так розгубилась, що в свою чергу спитала:
— А що, не можна?
Елла й досі не може без сміху згадати, яке було лице в реєстраторки загсу.
— Я думала, що її стукне інфаркт. Або кинеться до телефону — викликати міліцію.
Вони мали розписуватись третього жовтня.
О дванадцятій рівно. А першого жовтня Анатолій вирушив штурмувати чергову вершину. Це сходження для нього було особливо важливе: генеральна репетиція на «золото». Двадцять дев'ятого вересня, виряджаючи Еллу з базового табору (Елла мала раніше поїхати в Душанбе — дошивати весільну сукню), Анатолій пообіцяв, що другого жовтня обов'язково повернеться. Гірка ж не дуже складна, протягом доби вони «зроблять» її, а за добу, що лишиться, він якось уже зуміє добратись додому.
— Так що готуй, Ел, весільну свою амуніцію! А за мною затримки не буде!
Вже першого жовтня, дошиваючи сукню, Елла втратила рештки спокою: думками була з Анатолієм. Вона добре роздивилась ту «гірку», коли була в базовому таборі: прямовисна стіна, з такими карнизами й виступами, що страшно було дивитись, не те що видиратися на них, і особливо один вертикальний жолоб, по якому час від часу з гуркотом сипалось каміння. Вони обов'язково мали його перетнути. І не раз навіть, а двічі: підіймаючись і спускаючись. Еллі марились розпростерті тіла, що летіли разом з камінням донизу.