Чтение онлайн

Але Іванов відкрився сам. Після того як офіціантка прибрала стіл і запитала, що «дорогі гості» візьмуть на «третє» (єдине слово, що лишилося від моїх часів, подумав Ісаєв; на Заході це називають «десерт»; ми в революцію «третім» називали компот), генерал замовив морозиво з варенням і каву, почекав, поки офіціантка відійшла, витяг з кишені фотографію й простяг її Ісаєву:

— Знаєте цих людей?

— Одного знаю дуже добре. Це Ейхман, у гестапо він займався знищенням євреїв… Я ж писав про нього, коли працював на дачі…

— Читав…

Дуже цікавий матеріал… Ейхман зник… Ми робимо все, щоб знайти цього бузувіра… А той, хто поряд з ним? У цивільному?

— Знайоме обличчя… Дуже знайоме… Я цього бачив…

— Не в гестапо?

— Гестапо — не моя єпархія, — посміхнувся Ісаєв. — Я застрелився б, якби мені довелося там працювати…

Іванов щиро здивувався:

— Чому?! З погляду розвідника — це дивовижний об'єкт для оперативної інформації.

— Правильно. Але мені довелося б, як і всім співробітникам Мюллера, брати участь у допитах, які дуже часто супроводжувались тортурами… А катували там не своїх, а наших… Ви змогли б там працювати?

— Запитання жорстке, — Іванов відповів не зразу, лоб укрився зморшками, обличчя вмить постаріло, на ньому відбилася важка багатолітня втома. — Я одразу й не відповім. Ви мене загнали в глухий кут, чесно кажучи… Добре, а у вас, у шостому управлінні, в розвідці, у Шелленберга, ви цієї людини не зустрічали?

— Ні. Я зустрічав десь у посольствах… А може, у Ріббентропа, на Вільгельмштрасе…

— Коли? В які роки?

— Знову ж таки боюся бути неточним, але це були останні місяці війни…

— Сходиться, — сказав Іванов, і те напруження, що так відбивалося на його обличчі, змінилося розслабленістю; навіть на спинку стільця відкинувся. — Прізвище не пригадуєте?

— Ні.

— Хто він, судячи по обличчю, за національністю?

— Я не вмію визначати національність по обличчю, черепу чи вухах, — відповів Ісаєв. — Це в рейху знали рейхсміністр Розенберг, псих Юліус Штрайхер і пропагандист-ідеолог Геббельс… У них треба консультуватися…

— Валленберг… Вам щось говорить це ім'я?

Ісаєв знову подивився на фотографію, кивнув:

— Ви праві, це Валленберг, банкір із Швеції.

— Вам не здається дивним, що єврейський банкір із Швеції дружньо розмовляє з катом єврейського народу?

— Шведський банкір, — уточнив Ісаєв, — у Швеції немає національності, там є віросповідання… Валленберг, мені здається, був католиком… Він працював у шведському посольстві у Будапешті, там Ейхман не тільки знищував євреїв, а намагався частину нещасних обміняти на машини й бензин для рейху… Мабуть, Валленберг, як і граф Бернадотт, родич шведського короля, хотів урятувати якомога більше нещасних…

Іванов сховав фотографію в кишеню, діждався, поки офіціантка поставила на столі морозиво й каву, а потім сказав:

— Річ у тім, що Валленберг у нас… І ми маємо дані, що він співробітничав з Ейхманом… Взагалі ж, ви могли впевнитися в цьому, дивлячись на їхні

усміхнені обличчя, — розмовляють не вороги, а друзі… Ми не маємо наміру псувати стосунки зі шведами, ми хочемо провести відкритий суд, розвінчати Валленберга, а потім вислати його к бісовій матері в Стокгольм… Ми потрапили в складне становище, розумієте? Я розповім нам суть справи, якщо погодитесь допомогти мені…

— Як це?

— Або ми переведемо вас у камеру до Валленберга й ви, як Штірліц, а не Ісаєв, переконаєте його в доцільності вийти на відкритий процес, прийняти на себе хоча б частину вини за співробітництво з Ейхманом, тобто з гестапо, або ж на відкритому процесі дати показання — як Штірліц, а не Ісаєв, — що ви знали про співробітництво Валленберга з Ейхманом…

— Друге виключено: вас зловлять на брехні… Я, щоб повернутися на батьківщину, сказав англійцям, що я російський розвідник; Максим Максимович Ісаєв, він же Юстас, ви читали мою сповідь…

— А якби не ця обставина? Ви б прийняли другу пропозицію?

Ісаєв відповів не зразу; звичайно, друга, думав він, це мій єдиний шанс… На відкритому процесі я скажу всю правду, якщо тільки там будуть іноземні журналісти і наші письменники, такі як Вишневський і Еренбург, як на Нюрнберзькому процесі…

— Я боюся, що після процесів тридцятих років, — сказав Ісаєв, — якщо не буде іноземної преси з усього світу, якщо про це не буде знято фільм, вам не повірять… До речі, шкода, що процеси над генералами Власовим і Малишкіним були закритими… Я не міг зрозуміти, чому їх не транслювали по радіо… Зраду, справжню, а не мниму, треба викривати публічно, щоб люди чули й бачили своїми очима.

— Беретесь написати сценарій вашого поєдинку з Валленбергом на відкритому процесі, де буде преса й кіно з усього світу?

— Він заперечує зв'язок з гестапо?

Іванов довго дивився в очі Ісаєва, не в надбрів'я, не на вуха, а саме в очі; потім, зітхнувши, відповів:

— Так.

— Я повинен ознайомитися з документами, Аркадію Аркадійовичу. Це по-перше. Після цього процесу мене напевне також засудять як штандартенфюрера СС Штірліца, і не лише засудять, а й ліквідують — лжесвідка треба нейтралізувати, це по-друге. І взагалі вся ваша конструкція здається мені липовою, бо, як тільки англійські журналісти зроблять мої фото, а хронікери перешлють у Лондон плівку, вас схоплять за руку, і це буде така ганьба, від якої не відмиєшся: російський Юстас грає роль німця Штірліца…

— Добре, а якщо ми вживемо таких заходів, що Лондон промовчить?

Ісаєв зітхнув:

— Годі вам, Аркадію Аркадійовичу! Я ж у розвідці більше за вас відслужив…

— І все-таки, — підводячись з-за столу, повторив Іванов, — якщо ми вирішимо питання з Лондоном, ви погодитесь зробити послугу Батьківщині?

— Спочатку ви мені повинні довести, що ця послуга потрібна Батьківщині. Потім ви повинні влаштувати мені зустріч із сім'єю, а тоді пояснити, як ви «вирішите питання з Лондоном»…