Чтение онлайн

— Але не думати про це, міс Гані, не обіцяю, — додала Матильда. — Я про це думала цілу дорогу від вашої хатинки, і мені здається, що в мене є малюсінька ідея.

— Не треба, — захвилювалася міс Гані. — Забудь.

— І ще одне — перш ніж перестати про це говорити, я хотіла б вам поставити ще три запитання, — не вгавала Матильда. — Чи ви мені відповісте, міс Гані?

Міс Гані всміхнулася. Просто дивовижно, подумала вона, як упевнено й авторитетно ця крихітка взяла на себе відповідальність за її проблеми.

— Ну, — сказала вчителька, — залежно, які запитання.

—

По-перше, — сказала Матильда. — Як зверталася пані Транчбул до вашого батька, коли вони були вдома?

— Та ж як іще — Маґнус, — відповіла міс Гані. — Так його звали.

— А як ваш батько звертався до пані Транчбул?

— Її звати Агата, — пояснила міс Гані. — Так він до неї і звертався.

— І нарешті, — сказала Матильда, — як ваш батько і пані Транчбул називали вдома вас?

— Вони називали мене Дженні, — відповіла міс Гані.

Матильда старанно обміркувала відповіді.

— Треба перевірити, чи я нічого не наплутала, — сказала вона. — Отже, вдома ваш батько був Маґнус, пані Транчбул — Агата, а ви — Дженні. Я не помилилася?

— Усе правильно, — підтвердила міс Гані.

— Дякую вам, — сказала Матильда. — Більше я цієї теми не торкатимусь.

Міс Гані було цікаво, що діється у дівчинки в голові.

— Тільки не нароби якихось дурниць, — попрохала вона.

Матильда засміялася, розвернулася й побігла стежкою до вхідних дверей, гукаючи на ходу:

— До побачення, міс Гані! Дуже вам дякую за чай.

Матильду, як завжди, зустрічав порожній будинок. Батько ще не повернувся з роботи, мати ще не повернулася з бінґо, а брат міг бути де завгодно. Дівчинка подалася прямісінько до вітальні й висунула шухляду шафки, у якій, як вона знала, батько тримав коробку з сигарами. Витягла одну сигару, віднесла в свою кімнату й там зачинилася.

«А тепер берімося за тренування, — подумала вона. — Буде нелегко, але я свого досягну».

У її голові почав вимальовуватися чудовий план допомоги міс Гані. Він уже прокреслювався в найменших деталях, але врешті-решт усе залежало від її здатності зробити дещо за допомогою своєї нової навички. Дівчина розуміла, що відразу не зуміє цього зробити, але не сумнівалася, що завдяки наполегливому тренуванню й зусиллям вона рано чи пізно досягне успіху. Сигара була для цього просто необхідна. Можливо, вона була трохи більша, ніж би Матильді хотілося, але вагою якраз підходила для тренувань.

У Матильдиній кімнаті був маленький туалетний столик, де лежали щітка для волосся, гребінець і дві бібліотечні книжки. Дівчина все це відсунула й поклала сигару прямо посеред столика. Тоді відійшла й сіла на краєчку ліжка. Була тепер метрів за три від сигари.

Зручніше вмостилася й зосередилась,

до того ж цього разу дуже швидко відчула, як у голові вирують електричні імпульси, як вони збираються в глибині очей, як очі стають гарячі, й мільйони крихітних невидимих долоньок вистрибують, неначе іскорки, в напрямку сигари.

— Рухайся! — прошепотіла вона, і на її превеликий подив, сигара з маленькою золотисточервоною стрічкою посередині відразу покотилася по столу й упала на килим.

Матильді це дуже сподобалося. Було приємно таке робити. Здавалося, ніби іскорки кружляють у голові, а тоді вистрибують з очей. Це давало їй відчуття якоїсь неземної сили. І як це швидко сталося! Як легко!

Вона перетнула кімнату, підняла сигару й поклала назад на столик.

«А тепер перейдімо до складнішого, — подумала. — Але якщо я маю здатність штовхати, то, безумовно, повинна мати здатність піднімати?

Для мене це важливо — навчитися її піднімати. Я мушу навчитися піднімати її в повітря й там затримувати. Сигара важить небагато».

Вона сіла на ліжку й почала все знову. Тепер було легко нагромаджувати енергію в глибині очей. Так, ніби натискаєш на якусь кнопку в мозку.

— Піднімися! — зашепотіла вона. — Піднімися! Піднімися!

Спочатку сигара покотилася. Але потім, коли Матильда зосередилася з лютою силою, один кінець сигари поволі піднявся майже на два сантиметри над столиком. З колосальними зусиллями вона спромоглася так її втримати секунд з десять. Після цього сигара знову впала.

— Ого! — зраділа дівчинка. — Мені все вдається! Я починаю вчитися!

Цілу наступну годину Матильда невпинно тренувалася, й незабаром уже могла за допомогою самих очей піднімати всю сигару сантиметрів на п’ятнадцять над столиком і утримувати в повітрі майже хвилину. Після цього зненацька відчула таке виснаження, що впала на ліжко й заснула.

Так її і знайшла увечері мати.

— Що з тобою? — запитала, будячи. — Захворіла?

— Оце так! — Матильда сіла на ліжку й роззирнулася. — Та ні. Зі мною все гаразд. Трохи втомилася, та й годі.

Відтепер щодня після школи Матильда зачинялася в своїй кімнаті й тренувалася з сигарою. І невдовзі все в неї почало виходити просто чудово. Наступної середи, через шість днів, вона вміла не тільки піднімати сигару в повітря, а й рухати нею так, як забажає. Це було класнючо!