Чтение онлайн

— Так, пані Транчбул.

— Та він же шахрай! — зарепетувала Транчбул. — Тиждень тому продав мені вживану машину й сказав, що майже новенька. Я тоді ще подумала, який він чудовий чолов’яга. А сьогодні зранку, коли я їхала на цій машині селом, двигун узяв і випав прямо на дорогу! Увесь був забитий тирсою! Цей тип — грабіжник і злодій! Я з нього три шкури здеру, ось побачиш!

— Він уміло веде свій бізнес, — сказала Матильда.

— Уміло, аякже! — заволала Транчбул. — Міс Гані казала, що й ти теж уміла! Мені, панянко, не подобаються такі умільці! Вони всі шахраї! І ти шахрайка теж! Твій батько, перш ніж я його розкусила, розповів мені про твою негідну поведінку вдома! Але в моїй

школі і не пробуй чогось такого втнути, шмаркачко. Я тепер з тебе очей не зведу. Сідай і ні пари з вуст.

Матильда знову сіла за парту. Транчбул вмостилася за вчительським столом. Це вперше вона сіла, відколи почався урок. Потім директорка простягла руку до глечика з водою. Узяла глечик за ручку, але ще не підняла його, тільки сказала:

— Ніяк не можу збагнути, чому малі діти такі гидезні. Псують мені все життя. Наче бридкі комахи. Їх треба якомога скоріше позбуватися. Ми позбуваємося мух, прискаючи спеціальним розчином або вивішуючи папір-липучку. Я часто думала про те, щоб винайти розчин, прискаючи яким, можна було б позбуватися дітей. Як би чудово було зайти в цей клас з величезним пульверизатором у руках і все ним тут обприскати. Або ще краще — принести величезні стрічки паперу-липучки. Я б їх порозвішувала по всій школі, а ви б до них поприлипали, й на цьому б усе закінчилося. Правда, цікава ідея, міс Гані?

— Якщо це мав бути жарт, пані директорко, то я не думаю, що він смішний, — сказала з кінця класу міс Гані.

— Авжеж, ви не думаєте, міс Гані, — буркнула директорка. — І це ніякий не жарт. Я вважаю, міс Гані, що досконала школа мала б узагалі бути без дітей. Колись я відкрию таку школу. Упевнена, вона матиме величезний успіх.

«Ця жінка божевільна, — подумала міс Гані. — У неї не всі вдома. Це її варто було б позбутися».

Пані Транчбул тим часом узяла великий синій порцеляновий глечик і налила в склянку води. І раптом разом з водою в склянку шубовснув довгий і слизький тритон — плюсь!

Пані Транчбул заверещала й зіскочила зі стільця, наче під нею вибухла петарда. Тепер і діти побачили довжелезну, тонку, слизьку, схожу на ящірку істоту з жовтим черевцем, що корчилася й звивалася в склянці — і вони теж почали звиватися й підскакувати з криками:

— Що це таке? Ой, яка гидота! Це гадюка! Це крокодиленя! Це алігатор!

— Обережно, пані Транчбул! — попередила Лаванда. — Може, воно кусається!

Пані Транчбул, ця могутня велетка, стояла у своїх зелених бриджах і тряслася, мов желе. Особливо її розлютило те, що хтось так успішно змусив її підстрибнути й заверещати, тоді як вона пишалася своєю стійкістю. Директорка вирячилась на істоту, що звивалася й вигиналася в склянці. Цікаво, що їй досі ще не траплялося бачити тритона. Її знання природознавства були не дуже глибокі. Вона не мала найменшої гадки, що це за створіння. Хоч воно було неймовірно бридке. Директорка поволі сіла знову. Мала ще грізніший вигляд, ніж перед цим. У її маленьких чорних очицях жевріли вогники люті й ненависті.

— Матильдо! — гаркнула вона. — Встати!

— Хто, я? — здивувалася Матильда. — А що я зробила?

— Встати, мала паскудна тарганко!

— Та я ж нічого не зробила, пані Транчбул, чесне слово. Навіть ніколи не бачила цієї слизької потвори!

— Встати негайно, мала бридка личинко! Матильда неохоче встала.

Її парта була в другому ряду.

Лаванда сиділа за нею ззаду, відчуваючи свою провину. Вона не хотіла, щоб приятелька мала неприємності. Та з іншого боку, зізнаватися в заподіяному не збиралася.

— Ти підла, огидна, потворна, паскудна мала худоба! — кричала Транчбул. — Тобі не місце в моїй школі! Ти повинна сидіти за ґратами! Я з ганьбою викину тебе зі школи! Я зроблю так, що старости гнатимуть тебе по коридору й виштовхуватимуть з дверей хокейними ключками! Я звелю, щоб учителі відіслали тебе додому в супроводі озброєних вартових! А тоді уважно простежу, щоб тебе запроторили років на сорок у колонію для малолітніх злочинців!

Пані Транчбул так розлютилася, що її обличчя стало гаряче, мов окріп, а на губах виступили пухирці піни. Та не тільки вона одна перегрілася. Матильда теж почала закипати. Вона не заперечувала б, якби її звинуватили в тому, що вона справді зробила. Це було б принаймні справедливо. Проте вона не розуміла, чому їй нав’язують злочин, що його вона й не думала чинити. Вона не мала найменшого стосунку до цієї потвори в склянці. «Їй-богу, — подумала дівчинка, — я не дозволю цій мерзенній тітці приписувати мені таке!»

— Я цього не робила! — верескнула вона.

— Ще й як робила! — заревіла у відповідь Транчбул. — Нікому іншому таке і в голову не прийшло б! Твій батько недарма мене попереджував!

Директорка, здається, цілком утратила самовладання. Вона репетувала, наче маньячка.

— Школа для тебе закінчилася, панянко! — горлала вона. — І не тільки школа! Я особисто подбаю, щоб тебе запроторили в таке місце, де й ворони не літають! Щоб ти більше світу білого не побачила!

— Я ж вам кажу: я цього не робила! — закричала Матильда. — Я ніколи в житті не бачила такої тварини!

— Ти кинула мені у воду... е-е... е-е... крокодила! — зарепетувала у відповідь Транчбул. — У цілому світі не існує гіршого злочину проти директорки! Ану сядь і щоб я не чула ні слова! Сядь негайно!

— Та кажу ж вам... — не вгавала Матильда, відмовляючись сідати.

— А я тобі кажу — заткнися! — заревіла директорка. — Якщо негайно не замовкнеш і не сядеш на місце, то я зніму ремінь і відлупцюю тебе пряжкою!

Матильда поволі сіла. Яка ницість! Яка несправедливість! Як її сміють лаяти за те, чого вона не робила!

Матильда відчувала, як її охоплює лють... ще дужче... і ще... від люті вона вже готова була вибухнути.

Тритон і далі звивався у високій склянці з водою. Йому там було страшенно незручно. У склянці було тісно. Матильда люто дивилася на директорку. Як вона її ненавиділа! Люто зиркнула й на склянку з тритоном. Їй захотілося підійти, схопити склянку й вилити її разом з тритоном директорці на голову. Вона аж затремтіла від думки, що зробить з нею Транчбул, якщо вона таке утне.

Транчбул сиділа за вчительським столом, перелякано й водночас заворожено дивлячись на тритона, що звивався в склянці. Матильдин погляд так само був прикутий до склянки. І ось помаленьку Матильду почало охоплювати неймовірне й дуже особливе відчуття. Це відчуття було зосереджене здебільшого в очах. Неначе там накопичувався електричний заряд. Очі наливалися могуттю, потужна сила йшла з їхньої глибини. Та було ще й інше відчуття, цілком відмінне, якого вона не могла збагнути. Неначе спалахи блискавки. Неначе з очей вилітали малесенькі блискавки. Очі ставали гарячі, ніби в них закипала потужна енергія. Це було дивовижне відчуття. Матильда не зводила очей зі склянки, і ця енергія наповнювала очі, міцнішала й міцнішала, і відчувалося, ніби мільйони малесеньких невидимих рученят з долоньками вилітали з її очей прямісінько до склянки, на яку вона дивилася.