Unknown
Шрифт:
Не встиг іще минути перший тиждень навчального року, як до новачків почали просочуватися страхітливі плітки про директорку пані Транчбул. Коли на третій день навчання Матильда на перерві стояла з Лавандою в куточку шкільного майданчика, до них підійшла кремезна десятилітня дівчина з фурункулом на носі. Звали її Гортензія.
— Що, нова босота? — звернулася вона, дивлячись на них з висоти свого зросту. Вона ласувала картопляними хрустиками, виймаючи їх цілими жменями з величезного пакета.
— Ласкаво просимо в нашу тюрягу, — додала дівчина, прискаючи навсібіч шматочками хрустиків, що сипалися з її рота, наче
Дві крихітки сторожко мовчали, дивлячись на цю велетку.
— Ви вже познайомилися з Транчбулкою? — поцікавилася Гортензія.
— Бачили її під час спільної молитви, — відповіла Лаванда, — але ближче не знайомилися.
— То вас ще чекає ця радість, — повідомила Гортензія. — Вона ненавидить малих дітей. Тому терпіти не може першокласників. Вона вважає, що це гусінь, яка ще не вилупилася з личинки.
Гортензія знову запхнула в рот жменю хрустиків, а як заговорила, то навсібіч укотре вже розлетілися крихти.
— Якщо виживете тут у перший рік, то, мабуть, і далі продержитесь. Але багато хто не виживає. Їх виносять звідси на ношах. Я це часто бачила й чула їхні крики.
Гортензія зробила паузу, щоб насолодитися ефектом, справленим її словами на двох дівчаток. Ефект був незначний. Вони стояли незворушні. Тому здоровуля вирішила почастувати їх ще однією порцією інформації.
— Ви вже знаєте, що в квартирі Транчбулки є шафа для порушників дисципліни, яка називається «карцер»? Ви чули про карцер?
Матильда з Лавандою тільки головами заметляли, й далі не зводячи очей зі здоровулі. Вони були такі маленькі, що звикли з недовірою ставитися до будь-яких більших за них істот, особливо до дівчат-старшокласниць.
— Карцер, — вела далі Гортензія, — це височенна й страшенно вузька шафа. Площа її дна — всього двадцять п’ять квадратних сантиметрів, тому там геть не можна сидіти, навіть навпочіпки. Треба стояти. А три її стінки зроблені з цементу, з якого скрізь стирчать друзки розбитого скла, тож до них не притулишся. Якщо вас там замикають, то доводиться увесь час стояти струнко. Це жах.
— А хіба не можна притулитися до дверцят? — запитала Матильда.
— Не мели дурниць, — заперечила Гортензія. — З дверцят стирчать тисячі гострющих цвяшків. Їх забивала, мабуть, сама Транчбулка.
— А ти там бувала? — поцікавилася Лаванда.
— У першому класу я там побувала шість разів, — відповіла Гортензія. — Двічі цілісінький день, а інші рази по дві години. Але й двох годин цілком вистачає. Там суцільна темрява, і треба стояти навитяжку, бо як поворухнешся, то тебе штрикає або скло зі стін, або цвяшки з дверцят.
— А за що тебе туди запхали? — спитала Матильда. — Що ти зробила?
— Першого разу, — пояснила Гортензія, — я вилила півсклянки світлої патоки на той стілець, де мала сидіти під час молитви Транчбулка. Вийшло чудово. Коли вона сіла, то так голосно чвакнуло, ніби гіпопотам став лапою в багнюку на березі річки Лімпопо. Хоч ви ще малі й дурні, і не читали «Такі собі казки» Кіплінга.
— Я читала, — мовила Матильда.
— Брехунка, — добродушно сказала Гортензія. — Ти взагалі ще читати не вмієш. Але то таке. Отож коли Транчбулка всілася на світлу патоку, чвакання було шикарне. А коли вона
— А як вона дізналася, що це твоя робота? — здивувалася Лаванда.
— На мене наябедничав малий курдупель Оллі Боґвісл, — пояснила Гортензія. — Я вибила йому передні зуби.
— І Транчбулка запхнула тебе на цілий день у «карцер»? — зойкнула Матильда.
— На цілий-цілісінький, — підтвердила Гортензія. — Коли вона мене звідти випустила, то в мене голова йшла обертом. Я щось бурмотіла, як ідіотка.
— А за що ти ще опинялася в карцері? — запитала Лаванда.
— Ой, та я вже всього й не пам’ятаю, — відповіла Гортензія. Вона це сказала з виглядом старого вояка, котрий побував у стількох битвах, що хоробрість для нього стала чимось звичайним.
— Це було так давно, — додала старшокласниця, запихаючи в рота хрустики. — Ага, одне пригадала. Ось як воно було. Я вибрала час, коли Транчбулка проводила урок у шостому класі, підняла руку й відпросилася в туалет. Але замість того, щоб іти туди, я нишком прокралася в її кабінет. Швиденько там понишпорила й знайшла шухляду, де в неї лежали тренувальні штани.
— Далі, — приголомшено сказала Матильда. — Що було далі?
— Перед цим, розумієте, я замовила поштою дуже міцний порошок-сверблячку, — сказала Гортензія. — Він коштував 50 пенсів за пакетик і називався «Свербиспин». На етикетці було написано, що цей порошок виготовлено з перемелених зубів смертоносних гадюк і що він гарантує появу на шкірі рубців завбільшки як горіх. То я й понасипала цієї штуки у всі штани в шухляді, а потім знову гарно їх поскладала.
Гортензія зробила паузу, щоб запхати в рота ще хрустиків.
— І що, подіяло? — спитала Лаванда.
— Ну, — кивнула Гортензія. — Минуло кілька днів, і під час молитви Транчбулка раптом почала чухатися знизу як божевільна. «Ага», подумала тоді я. «Ось воно. Вона перевдяглася на тренування». Так чудово було там сидіти, на все це дивитися й знати, що, крім мене, в цілісінькій школі ніхто не здогадується, що діється в директорських штанях. І я, до того ж, почувалася в цілковитій безпеці. Я знала, що мене ніхто не впіймає. Вона почала чухатися ще лютіше. Не могла перестати. Думала, мабуть, що до неї туди залетів осиний рій. А тоді, просто під час «Отче наш», зірвалася з місця й вилетіла з приміщення, тримаючись за заднє місце.
Матильда з Лавандою були у захваті. Для них було цілком очевидно, що вони познайомилися зі справжнім майстром своєї справи. Це була людина, що не тільки перетворила знущання на найдосконаліше мистецтво, а й готова була ризикувати життям і здоров’ям заради свого покликання. Дівчатка зачудовано дивилися на цю богиню, і навіть фурункул на її носі зненацька перетворився з фізичної вади на символ відваги.
— А як же вона того разу тебе зловила? — затамувала від подиву дух Лаванда.
— Вона не зловила, — заперечила Гортензія. — Та я все одно опинилася на день у «карцері».