Чтение онлайн

І Джім одразу ж пішов до Тома й дав йому прочухана, і не лише за хамство по відношенню до батьків, але й за куріння. Він виповів Томові, що йому соромно за нього, що Том поводиться не як джентльмен, і якби Том був його, Джімів, син, він не пошкодував би для нього палки.

Це справило на Тома велике враження. Такі слова як «джентльмен» і «по-джентльменському» мали для Тома глибокий сенс (це вже тепер, у наші часи їх заялозили й перетворили на порожній звук). Тому вони й пробилися крізь панцир хлоп'ячих гордощів (щоб не сказати — пихи; Том ніколи не забував, що носить прізвище Німмо). Я маю підозру, що коли Том і не плакав (Джім нічого мені про це не сказав,— у нього був свій непорушний кодекс честі по відношенню

до дітей, у всякому разі — до хлопчиків), то був близький до цього.

По їхній розмові Том прийшов до Честера й урочисто попросив вибачення, що, звичайно, справило на Честера велике враження — він чудово розумів, як важко було хлопцеві здолати свою гордість! Він так зрадів, що зразу ж подарував Томові (який давно про це мріяв!) спортивного велосипеда й спеціально поїхав до Джіма, аби подякувати йому. Честер був у захваті від Джіма. Уночі він сказав мені, що на Джіма завше можна покластися, і це він у ньому найбільше цінує, нарівні з його лояльністю та готовністю до самопожертви. Остання похвала, котра здивувала мене найдужче, була для Честера найвищою.

67

Відколи Честер став членом уряду і деякі вчорашні Честерові прихильники почали лаяти його за те, що він виїздить на «світські раути» і взагалі «сповна користується привілеєм свого становища», він почав дуже високо шанувати лояльність. Найдужче його вразив той факт, що Джім ладен захищати уряд, навіть якщо його очолюють радикали. Це з'ясувалося одного вечора, на черговому офіційному прийомі, коли один з найпочесніших гостей, член парламенту, що користувався чималим авторитетом у найлівіших, хоча й був рядовим членом партії, спитав, а чи правда, що нігерійська влада, прокладаючи залізницю, вдається до примусової праці.

Питаннячко було в'їдливе, бо радикали давно вже через це сварилися, і Честер (який спирався в основному на ліве крило) намагався лавірувати між двома сторонами. До того ж усі члени сім'ї знали, що Джім побив горшки з резидентом (їхня чвара тривала вже не один рік!) через те, що той погано ставився до «горопашних луга», які працювали на державному будівництві, і навіть погрожував подати скаргу губернаторові через голову свого безпосереднього начальника. Джім пояснював нам, що не боїться сваритися з усіма цими «старими хрипунами», бо вони все одно не зможуть його вигнати: «Будь-кого іншого мої луга просто з'їдять».

Я бачила, як Честер кинув на Джіма тривожний погляд, та Джім лише примружився, як робив це завше, коли йому пропонували купити коня (у нього була приказка: «Якщо тобі хочуть продати конячину, знай заздалегідь, що то погань»), і сказав:

— Це доволі широка тема, чи не так? Звичайно, ви прихильник будівництва залізниць?

Член парламенту, злобний чоловічок та ще й справжній фанатик, нетерпляче спитав:

— Залізниць? Яких залізниць?

Джім відповів:

— Даруйте, але чимало людей виступають проти будівництва залізниці в Нігерії, хоч я особисто, скажу вам по щирості, навіть не уявляю, як ми зможемо підвищити їхній життєвий рівень без доріг... Там такі великі відстані, а за перенесення вантажів треба платити носіям шалені гроші... Звісно, я можу помилятися, бо не знаю всіх політичних тонкощів цієї справи, і говорю виключно як людина, що довго прожила в тих краях, як людина, якій не раз доводилося стрічатися там з голодом... цебто не раз на власні очі бачити, як люди пухнуть від голоду і помирають голодною смертю...

І Джім почав так довго й детально розповідати про голод в Африці, що ніхто більше не відважився питати його ще про щось. (Більшість «політиканів» можна примусити забути про політику; десь у глибині в кожному з них сидить звичайна людина. І, звісно, розумні люди вміють це використовувати; Честер, в усякому разі, частенько

грав на цій струні). У такий спосіб Джім щасливо уникнув розмови про примусову працю.

Джім завжди ухилявся від відповіді на це питання,— бо, як признався мені по секрету, праця в тих краях і справді була примусова. Та інакше нічого й не вийшло б — тубільці не розуміли, що таке залізниця, а спокушати їх високою платнею було марно, вони цуралися всього, що можна було придбати на зароблені гроші. До того ж значна більшість їх жила далеко від того місця, де прокладали залізницю, отже, жодної вигоди від неї їм до кінця їхнього життя не було й не могло бути.

— Так, чорти б його взяли, доводиться примушувати їх до праці, без цього не бачити нам залізниці як власних вух. Та й беремо ми їх лише на два місяці щороку, під час сухого сезону, коли їм все одно нічого робити, хіба що дудлити віскі. Не було б у цьому нічого страшного, якби до них ставились як до людей; але оті хлопці-залізничники й уявлення не мають про те, як їм поводитися з бідолашними чорноробами, особливо з моїми луга. А який сенс писати скарги в центр? Там їх жбурляють у шухляди письмових столів, а на тебе починають дивитися підозріло. Ніхто не хоче знати, чим луга відрізняється, скажімо, від джоба, і те, що можна вважати нормальним по відношенню до джоба,— жорстокість, коли воно стосується луга. Торік убили трьох моїх хлопців. Посадили їх у буцегарню за те, що вони стріляли в якогось гендляра,— посадили, навіть не повідомивши про це мене! Ну й, звісно, ці нещасні вирішили, що їх неодмінно повісять; і повмирали від прикрості. Луга може протягом доби віддати кінці, якщо його образять, якщо поставляться до нього, на його думку, несправедливо; це дуже гордий народ.

Джім не схвалював дій місцевої влади, і передовсім — примусового використання праці тубільців, але, висловлюючись його ж словами, «збагнув, що той курдупель з лисячою мордою хоче заварити десь кашу, і не забажав виносити сміття під чужу хату».

На відверту розмову викликати його було дуже важко. І не лише через упередження, з яким Джім ставився до всіх і всіляких політиків, так само як і до письменників та журналістів; мені здалося, що він просто втішався, не відповідаючи на їхні розпити. Він добре вліз у машкару такого собі простака служаки, котрий не тямить у державних справах, і люди перестали надокучати йому. Якщо ж вони й далі розпитували, він надягав на себе машкару дурника і, широко розкривши очі, відповідав (так, приміром, відповів він одному панові, котрий намагався втягти його в розмову про будівництво залізниці):

— Коли я кажу, що... так би мовити... ручна переноска вантажу доволі дорога річ, я мушу додати, що не знаю точних цифр... До того ж у різних місцях платять по-різному.

Він вдало заплутував нитку розмови, і якщо його знову питали про примусову працю, розважливо відповідав:

— Так, саме такою уявляється мені ситуація, хоча, повторюю, я не знаю точних цифр. Утім, коли б я їх і знав, це навряд чи нам щось прояснило.

І переводив розмову на складність адміністрування в Африці, на голод, хвороби й боротьбу за існування там, де ми додали хвороб і де населення починало зростати.

Тітонька всіляко намагалася розбуркати Джіма, і навіть Честер доклав до цього рук. Звичайно, оскільки Джім знову приїхав додому й бував у нас, Честер намагався ставитись до нього з симпатією і взагалі робив спроби «підняти його на п'єдестал». Честер завжди намагався добре ставитись до людей (чи не найприємніша його риса!), особливо до тих, хто завдав йому великого клопоту (як-от Джім). Це робилося не просто для того, щоб створити зовні пристойну «ситуацію»: в глибині душі Честер справді вірив, що варто переконати себе, ніби людина справді гарна (так він завжди перебільшував мої «чесноти» вголос,— аби змусити мене стати кращою!), і вона справді стане такою.