Чтение онлайн

— Швидше про Томмі. Ніщо так не прикрашає жінку, як дитина.

— Певна річ, я тепер при тілі.

— Я не про це.

Зовні Джім нічим не виявив свого невдоволення, тепер він ставився до мене напрочуд ввічливо; та в глибині душі сприйняв мій гумор з осудом, він видався йому в моїх устах чужим, уже не гідним мого теперішнього становища.

— Я про внутрішню сутність,— суворо зауважив він.— Ти стала куди лагіднішою. Який же я був дурень, Ніно, що відмовився тоді від тебе. А тепер, ясна річ, уже пізно. Я сам усе заплутав,— просто жах!

І це чудове обвітря, крізь яке ми летіли, наче казкові андерсенівські принц і принцеса, і це плескотіння хвиль, подібне до примхливого дзюркоту водограю, під цим безмежним і лагідним небом, що розкинулось над ланами, схожими на клаптики яскраво-зеленого

оксамиту в робочому кошику,— полями, між якими крихітні села й навіть містечко Ферріпорт здавались не більшими за іграшкові макети з дитячої кімнати маленького мільйонера,— все, що нас оточувало, діяло так заспокійливо, що слова його анітрохи мене не бентежили. Було таке враження, ніби вони, просіявшись крізь це прозоре повітря, напоєне спогадами, такими ж чистими, як і саме повітря (звісно, то була всього-на-всього моя фантазія), тепер уже не могли заподіяти мені шкоди; і Джім, і я сама, і наші глибоко причаєні почуття теж відходили кудись у далечінь, зрозуміти їх і дати їм раду тепер було вже не важко. І Джім, не виймаючи з рота люльки, задумливо допитувавсь: «Але чом же ми так сварилися завше, га?» І я вдивлялася у минуле, у цих двох дітей, як у персонажі з лялькового світу (подібні до фігурок у скляній кулі), де відбулося стільки подій, і відповідала:

— Ми були наче два коти в одному мішку.

— Я думаю, ти ніколи не любила мене так, як я тебе.

Але я, не соромлячись, говорила, вдивляючись у ту маленьку дівчинку з далекого світу, що він, Джім, був тоді для мене як бог.

— О ні, то була справжня пристрасть,— лише тому я й поводилась так нестримано,— ми були надто юні для такої великої жаги.

27

Не стверджуватиму, ніби жоден з нас трьох не розумів, як виникла «ситуація». Навпаки, всі ми чудово усвідомлювали, що до чого. Та це анітрохи не бентежило нас, навіть навпаки — заспокоювало. Нам здавалося, що ми відкрили для себе нову форму буття і, спираючись на самі лише християнські чесноти (незлопам'ятність, взаємна приязнь, відсутність будь-якої підозріливості), можемо бути не просто щасливими, а, так би мовити, сягнути вищого блаженства.

І справді, всі ми перебували у стані якоїсь неймовірної ейфорії, принаймні — ми втрьох (бо тітоньку Леттер було вже важко бодай чимось здивувати). Джіма й справді змінила любов до мене (власне, не так до мене, як до молодої матері його дитини,— хоч сама дитина його майже не цікавила), а я була наче хмільна від тих прогулянок, упокою та втіхи, викликаної змінами, що сталися в Джімі; що ж до Честера, то він ніколи ще не виявляв до мене стільки уважливості й такту.

Честерові напади на лендлордів поліпшували йому настрій (йому взагалі йшло на користь, коли він з ким-небудь воював або коли його переслідували), і що лютіше він лаяв своїх ворогів, то ніжніше ставився не лише до мене й до тітоньки, але й до Джіма. Навіть брати не могли б краще ставитись один до одного; точніше б сказати, вони з Джімом і були наче два зовсім не схожі між собою брати, котрі ніжно дружать,— саме тому, що такі несхожі. До того ж, очевидно, ці нові взаємини впливали на них благодійно. Я не хочу сказати, що Честер був дуже радий тому, що Джімова жага спалахнула з новою силою, або Джімові було дуже приємно бачити мене дружиною Честера, але це (окрім шляхетної братньої приязні) до певної міри наелектризовувало атмосферу, створюючи навколо нас чимале напруження.

Коли Джім знову й знову затято,— при Честерові!— повторював (це була його спроба пояснити собі, чому наші взаємини так змінились; хоч, безумовно, причина була в ньому самому, а не в мені), що йому приємно бачити ту зміну, яка сталася зі мною: я, мовляв, навдивовижу погарнішала в заміжжі, і шлюб узагалі пішов мені на користь,— то після таких його слів атмосфера ще більше напружувалась, і я відчувала, що червонію (проте не могла нічого йому заперечити, бо не мала певності, чи правильно його зрозуміла) . Та надходив час прощатися, і Честер,— так бувало щоразу,— доволі демонстративно виходив з кімнати першим, щоб ми з Джімом могли попрощатися віч-на-віч.

Це теж входило до сюжету вистави: Честер любив робити шляхетні жести й мав од цього задоволення (і це справді було з його боку

шляхетно). А того вечора, коли Джім востаннє, обідав у нас перед від'їздом, Честер перевершив самого себе, — не тільки залишив нас якомога раніш наодинці, але й натякнув, що не обмежуватиме в часі.

— Шкода, що доводиться йти від вас,— сказав він,— але мені треба встигнути підготувати листи, доки не забрали пошту.

За кілька днів до того ми почули новину: майор Дарті, Слептонів управитель, пішов від нього й став компаньйоном Бінга,— і цілий вечір говорили про те, чого зможе домогтися тепер у Слептона Джім, залишивши армію. Яка блискуча перспектива відкривалась перед людиною дії! Проте Джім ставав дедалі сумніший і нічого не відповів Честерові навіть тоді, коли той, потиснувши йому руку, висловив надію, що Джім незабаром назовсім поселиться у рідній старій домівці (Честер завжди називав фамільний маєток рідною старою домівкою), і ми зможемо знову приймати його в себе. Сказані проникливим голосом, ці слова прозвучали вельми ефектно й справді зворушили нас.

Після того як ми з Джімом лишились у саду сам на сам, я спитала, чи скоро він зможе піти у відставку, але він відповів, що не певен, чи піде взагалі; і коли я зауважила, що говорити такі речі після всього вже зробленого тітонькою Леттер не тільки безглуздо, але й не дуже етично, він зітхнув:

— Ох, Ніно, Ніно, але що ж з нами всіма буде, коли я поселюся тут поруч? Це добром не скінчиться.

Ці слова вразили мене своєю несподіваністю, але я відразу ж зрозуміла, що він має рацію. І тоді Джім узяв мене за руки (ми стояли в глибині саду, серед кущів, над нами тьмяно блищав місяць-молодик) і сказав:

— Ось уже тиждень як я не можу набратися сміливості, Ніно, але знаю,— так треба. Згадай-но, як повівся Честер. Я був би після цього звичайнісіньким негідником. У нас єдина рада: сказати одне одному «прощавай».

Звичайно, я спитала — чому? Не обов'язково, мовляв. Чому Джім не може жити у Слептоні? Та він усе міцніше стискав мені пальці й заперечливо хитав головою. І нарешті знову повторив зненацька захриплим голосом:

— Прощавай, Ніно!

28

Він так страждав (і це не було у Джіма акторством, він страждав по-справжньому, не маючи від цього насолоди). що в мене затремтіли коліна, і я ледве стрималась, щоб не заплакати. Я опустила голову, але тут він почав мене цілувати, примовляючи: «Не плач, Ніно!» і «Отже, я тобі любий?» І раптом цілком несподівано для мене я зрозуміла, що кохаю Джіма чи (мабуть, краще було б сказати інакше) по-новому закохана в нового Джіма. який увесь час виявляв до мене таку ніжність і лагідність і якому так сумно зі мною розлучатися,— закохана всім серцем, як сказав би Честер, усім єством. Мені було сумно від того, що сумно йому, мені були приємні його ніжність і його любов до мене. Очевидно, кохання зріло в мені поступово, зародившись того дня, коли я знову його побачила півтора місяця тому, але усвідомила це я тільки зараз. Моє відкриття стало для мене цілковитою несподіванкою — наче враз розчинилися навстіж двері до сусідньої кімнати, а там — порожнеча, і над головою лише безмежне небо. Або наче удар грому — недарма ж кажуть, що кохання впало на нас наче грім з ясного неба. Може, для тих, хто вже не раз пережив таке, не було в цьому всьому нічого дивного, але мене це просто приголомшило, я наче стала зовсім іншою людиною,— власне, так і було, адже я справді покохала. І відчуття того, що все це діється не зі мною, а з кимось іншим, лякало мене ще дужче. Я почала відштовхувати Джіма, голосно повторюючи: «Ні, ні, не треба, не треба!»— мабуть, бажаючи сказати, що я не хочу його любити.

Може, я навіть сподівалася, що Честер мене почує і перешкодить нам, та цього не сталося, а Джім тягнув мене за руку все далі й далі у сад, і цілував мене, повторюючи, що ми створені одне для одного, і він певен, що я теж добре це знаю. І що єдиний чесний вихід — у всьому признатися Честерові.

Я спитала, невже він зможе це зробити після того, як Честер так добре до нас поставився, так нам повірив; проте я заздалегідь знала його відповідь. І не помилилась, так він і сказав: саме тому, що Честер виявив до нас таку довіру, не сказати йому всієї правди було б нечесно. Так я й гадала.