Чтение онлайн

Вдалині показався багатоповерховий диск із пластмас, металу і скла. Він висів на висоті метрів п’ятсот над землею. Це й була пересувна база Медцентру.

Головний мікробіолог нікого не приймав. З трудом пробилися до його заступника.

Професор Мрачек, огрядний чолов’яга з профілем сови, теж не виявив особливого задоволення і готувався спровадити візитерів ще до когось, але Павло Петрович категорично сказав:

— Е, ні. Так не піде. Ви передасте нас своєму замові, він — помічникові і так без кінця. Вважайте, що я вже скористався особливими правами слідчого Ради, про які “сором’язливо” не згадував.

Прийміть мої співчуття, дорогий професоре, але вам доведеться відповісти на запитання.

З грудей Мрачека вирвалося щось середнє між зойком і стогоном. Його великі круглі очі зупинилися на відвідувачах.

“Очі розширені від стимуляторів, — подумав Павло Петрович. — Зараз працівникам Мед центру не до сну”.

Уголос сказав:

— Двоє запитань до вас, професоре, а інші розтлумачить будь—хто з ваших асистентів чи навіть робот—інформатор. Мене цікавить, чи могла людина преспокійно носити в собі ці прокляті бактерії два роки, не підозрюючи, що хвора?

— Яка людина і де?

— Космонавт. У ракеті. За два роки польоту.

Павло Петрович сподівався, що професор поспішить з відповіддю, і вже готувався нагадати про важливість цієї розмови. Але Мрачек мовчав, дивився мимо Павла Петровича і хитав головою в такт своїх думок.

— На ваше запитання все—таки варто відповісти: “Так, міг”. Уявляєте, що таке живучість мікробів? Чули ви коли—небудь про латентний стан? Все життя ми носимо в тілі сотні штамів хвороботворних мікробів і не знаємо про них. Навіть такий активний мікроб, як збудник асфіксії—Т, перебуваючи в несприятливих умовах, міг сидіти в підпіллі, не розмножуючись. До речі, буквально в останні години з’ясовано, що він здатний утворювати спори. А спори мікробів у організмі помітити важко навіть при старанному аналізі. Більше того, мікроб міг зберігатися не в готовому вигляді, а в “кресленнях” — як помилка чи додаток до “запису” в нуклеїнових кислотах клітин. У такому випадку знайти його майже неможливо.

Мрачек говорив майже без пауз.

— А цей незвичайний мікроб виявляє дивовижний механізм пристосування. Я б сказав, що це можна порівняти лише з пристосовністю розумної істоти.

— Що? — мимоволі вихопилося у Павла Петровича. В його пам’яті зазвучали слова Істоцького…

Професор Мрачек посміхнувся:

— Порівняння — і нічого більше. Зважте самі, хіба це не досконалість? Одноклітинна істота, без складних систем захисту, і однак захищається проти найсильніших засобів, відомих медицині. Мікроб паралізує токсинами місцеві нервові центри, і вони не посилають сигналів. Хворий не відчуває болю — організм не включається в боротьбу…

Спалахнула сигнальна лампочка на календарному стенді, освітивши табличку з кількома словами і стрілками годинника поруч. Професор глянув на стенд, на стрілки, і на його обличчі відбився переляк.

— Мені пора. Вибачайте. Зараз у мене нарада відділу. На решту ваших запитань відповість робот з, інформвідділу. Бувайте здорові.

Вони не встигли вийти з кабінету, як стіни його освітилися. На них з’явилися зображення людей, які знаходилися в різних кімнатах. Нарада почалася.

У приймальні їх зустрів робот, схожий на коника—стрибунця, що зіпнувся на задні ніжки. На його плескатих грудях блищав номер. Вусики—антени злегка похитувалися.

— Я

б хотів заглянути в клініки, — сказав йому Павло Петрович.

— В клініки? — перепитав робот м’яким жіночим голосом.

З грудей робота висунулася трубка проектора, спалахнув промінь — і стіна зникла. Замість неї — палата. Хворий напівлежав на автоносилках, руки його тремтіли. Він ніби тягся до чогось, йому бракувало повітря, ніздрі судорожно роздувались, обличчя посиніло.

Друга палата. Жінка. Очі витріщені. Страшний нелюдський крик…

А ось юнак хапає повітря ротом, як викинута на пісок риба…

Павло Петрович відчув спазми в горлі. Йому теж забракло повітря.

— Досить, — прохрипів він.

Стіна—екран згасла, картини щезли.

— Є такі, що одужали?

— Є, — миттю відгукнувся робот. — За даними інформвідділу, три і дві десятих відсотка хворих одужують.

Павло Петрович, а за ним і гігант попрямували до виходу.

У коридорі гігант зупинився, запитав супутника:

— Ви хочете залишити базу?

— А хіба в тебе тут ще є справи? — здивувався Павло Петрович. — Я думав, ти полетиш зі мною. Адже з усього екіпажу ракети ми поки що говорили тільки з двома.

— Я залишаюсь. Якщо дізнаюся щось нове про хворобу, повідомлю вас.

Стрілка—індикатор інерційної системи здригнулася і шугонула вгору. Світилося блакитним сяйвом і мерехтіло контрольне вікно пульта. Здавалося, що в ньому обертається кришталева куля і по її поверхні безперервно снують тіні. Павло Петрович склепив важкі повіки — під них проникла вузенька мерехтлива смужка. Але він бачив інше, те, що краще б забути: людина звелася на тремтячих руках, ніздрі роздуваються, ось—ось лопнуть від напруження. Юнак, немов риба, викинута на пісок, хапає ротом повітря. Сині обличчя — такі бувають в утоплеників, — струмочки поту стікають по них, як вода.

Хтось колись зумів передбачити це. І в Кодексі з’явилося двоє жорстоких слів: “карантинний недогляд”. Ними кінчалася глава “Найтяжчі злочини проти людства”.

Павло Петрович пригадує фразу професора: “…порівняти з пристосованістю розумних істот”. І згодом: “Це тільки порівняння”. Для нього. Але для того, хто слухав розповідь Істоцького, це не тільки порівняння.

“Добре, що Кантов не був на базі і не бачив того, що бачили ми. Я мислю так, наче його вина уже доведена”, — він зрозумів, що хитрує з власною логікою.

“Так, її можна вважати майже доведеною. Але як сказати йому про це і що він вчинить, дізнавшись про свою вину? Після такого не можна ні жити, ні померти. Треба зробити щось грандіозне, щоб спокутувати провину. Ні, це абсурд! Чим можна спокутувати смерть людей? Навіть якщо принести людству нові знання або нове вміння, — це не знімає вини перед мертвими і перед тими, кому вони були дорогі. І все—таки йому доведеться жити. Він міг би й не запитувати Раду, вдавати, що нічого не підозрює або не знає законів. Але він скористається своїм правом знати. І тоді…”