Чтение онлайн

– Спасибі, – мовив він, звівши очі лиш для того, щоб переконатися, що всі відводять погляд. Узагалі, він хотів висловити вдячність лише цим єдиним словом, але очі, що дивились убік від нього, й криві осмішки раптом розлютили його, тож він додав таке: – Тепер, мабуть, важче буде мені колоти очі, адже у пресі думатимуть, що нападають на мене з остраху, бо я можу когось іще вивести на чисту воду.

Тоді вони нарешті подивилися на нього. Недовірливо. Але він вів далі:

– Нема чого витріщати баньки, хлопці. Том Волер був інспектором у відділі убивств й використовував

службову посаду у протизаконній діяльності. Він звався Принцом, а як ви всі знаєте… – На цих словах Харрі замовк, обвів поглядом зібрання, а потім, дивлячись просто на начальника Головного управління поліції, доказав: – Де є принц, там зазвичай є і король.

– А що, старий, замислився?

Харрі звів очі. Халворсен.

– Про королів розмірковую, – відповів Харрі, беручи чашку з кавою, яку простягнув йому молодий колега.

– До речі, он наш новий голова, – мовив Халворсен.

Біля столу з подарунками стояв чоловік у синьому костюмі, розмовляючи з начальником поліції та з Б’ярне Мьоллером.

– Це і є Гуннар Хаген? – Харрі відсьорбнув кави. – Новий бос?

– Еге ж. Комісар Хаген. Таке він має звання.

– Хіба?

– Комісар Хаген. Чотири з гаком місяці тому всі звання змінили.

– Невже? Я, певно, у той час нездужав. А ти й досі лише поліцейський?

Халворсен посміхнувся.

Новий комісар мав енергійніший та молодший за свої п’ятдесят три, як зазначалося в інформаційному бюлетені, вигляд. Не сказати, щоб високий, радше середнього зросту, міркував Харрі. І худий. Виразні м’язи навколо рота та на шиї свідчили про аскетичний спосіб життя. Рот прямий, рішучий, підборіддя висунуте уперед – можна сказати, що вольове, або просто випнуте. Чорне волосся вінком облямовувало лисину, але було таким густим, що вигулькувала думка, чи не обрав собі комісар просто надексцентричну зачіску. Кострубаті мефістофелівські брови принаймні свідчили, що волосся на його тілі росте буйно.

– Напрямки з армії, – мовив Харрі. – Може, влаштує у нас ранкову перевірку.

– Він ніби був гарним поліцейським, перш ніж вирішив змінити шлях.

– Чи ти про те, що він сам про себе написав у бюлетені?

– Втішливо чути, Харрі, що ти маєш позитивний настрій.

– Я? Певна річ. Я завжди ладен надати заслужений шанс новачкам.

– Один шанс. – До них підійшла Беата Льонн. Відкинула набік коротке біляве волосся. – Ти ніби накульгуєш, Харрі.

– Учора ввечері на контейнерному складі наскочив на зубатого вартового собаку.

– Що ти там робив?

Перш ніж відповісти, Харрі поглянув на Беату. Керівна посада пішла їй на користь. Та й криміналістичному відділові загалом. Беата завжди вирізнялася тямущістю та професійністю, утім, він не бачив безперечних лідерських якостей у старанній, але сором’язливій дівчині, коли вона після закінчення Поліцейської академії прийшла у відділ крадіжок.

– Лише хотів глянути на контейнер, у якому знайшли Пера Голмена. Скажи-но, як він утрапив на склад?

– Обценьками перекусив замок. Вони поряд з ним лежали. А ти як втрапив?

– Що ще ви знайшли, окрім обценьків?

– Харрі, немає нічого, що б свідчило…

– Я

так і не кажу. Але що ще?

– А яка твоя думка? Усілякі дрібниці: доза героїну, пластиковий пакунок з тютюном. Знаєш, вони збирають тютюн з недопалків. Й, певна річ, майже крону грошей.

– А «Беретта»?

– Серійний номер спиляно, але сліди спиляння знайомі. Зброя контрабандна, часів Принца.

Харрі зауважив, що Беата уникає називати Тома Волера на ім’я.

– Гм. А аналіз крові вже готовий?

– Так, – кивнула Беата. – Хлопчина був чистий, принаймні не під кайфом. Себто був при тямі, здатний на самогубство. Чому ти питаєш?

– Мені випала втіха повідомити цю новину батькам.

– О-о-х! – одноголосно вигукнули Льонн та Халворсен. Таке з ними траплялося чимраз частіше, хоча роман їхній тривав усього півтора року.

Начальник Головного управління поліції кахикнув, й усі озирнулися у бік столу з подарунками, позамовкавши.

– Б’ярне просить слова, – мовив начальник, гойднувся на підборах й, потримавши паузу, додав: – І ми охоче його надамо.

Товариство в нарадчій загигикало. Б’ярне Мьоллер ледь посміхнувся начальникові.

– Дякую, Турлейфе. Й дякую тобі за подарунок на прощання. Й окрема подяка всім за розкішну картину. – Він кивнув у бік столу з подарунками.

– Це від усіх? – перепитав Харрі Беату.

– Так. Скарре з кимось збирали кошти.

– А я й не чув.

– Мабуть, вони про тебе забули.

– А тепер я від себе роздам подарунки, – мовив Мьоллер. – Як то кажуть, зі спадку. По-перше, оцю лупу. – Він приставив її до обличчя, й всі засміялися, побачивши перекручені риси обличчя колишнього комісара. – Її отримає дівчина, яка стала так само гарним слідчим та поліцейським, як і її батько. Нагород за свою працю вона не отримує, але саме завдяки цій дівчині наш відділ працює швидко й оперативно. Як ви всі знаєте, її вивчали фахівці, позаяк вона є рідкісним, так званим fusiform gyrus, тобто запам’ятовує будь-яке обличчя, яке колись бачила.

Харрі зауважив, що Беата зашарілася. Вона не любила привертати до себе увагу, а надто через таку свою рідкісну здатність, через яку її повсякчас звали на упізнання рецидивістів на гидких відеоплівках з місця пограбування.

– Сподіваюсь, – вів далі Мьоллер, – це обличчя ти не забудеш, хоч певний час не бачитимеш його. А якщо завагаєшся, скористайся ось цією штукенцією.

Халворсен легенько штовхнув дівчину в спину. А коли Мьоллер, подарувавши лупу, ще й обійняв її, загриміли оплески, й у Беати навіть чоло почервоніло.

– Далі, крісло з мого робочого місця. Адже як я знаю, мій наступник, Гуннар Хаген, вимагав нове, з чорної шкіри, з високою спинкою й рештою витребеньок. – Мьоллер посміхнувся Гуннару Хагену, але той у відповідь лише кивнув не посміхнувшись. – Крісло успадковує поліцейський із Стейнк’єра, котрого посадили в один кабінет з нашим найголовнішим бешкетником. На зламаний стілець. Гадаю, Молодший, він тобі стане у пригоді.

– Ура! – мовив Халворсен.

Всі засміялись, повернувшись до нього, Халворсен теж засміявся.