Чтение онлайн

–  Ой, кумко, відей, нема на світі такої сили, що могла би вас підмінити…

–  Гріхи… усе гріхи, куме… неспокутані гріхи і сльози вмерлих… Але чого чужі гріхи мають на нас падати?

–  Та але на вас ніяка бола не впала, кумо, то чого ви так печетеся?!

–  Бо не знаю, що там діється у тій проклятій хаті, а я жию по сусідству. Так що печуся задля свого спокою і справедливости.

…O—O–O… He тільки люди, але й сатана нервує, коли комусь добре трохи довше, ніж собі

планує сатана.

Навіть у сатанинські плани вносять корекцію прості люди, що вірять у Бога, говіють і постять, вчать дітей послуху і отченашу, поминають мертвих і дбають про майбутнє своїх дітей.

Ні—ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти…

…І якогось то дня викликали Івана Цвичка в сільраду.

Набундючений голова вивалювався із—за столу, як із низького чавуна завелика кулеша.

Дільничний міліціонер Степан раз по раз припліскував рукою кобуру на штанах, нібито щоразу пересвідчувався, чи зброя на місці.

А під стіною, низько схиливши голову над паперами, сиділа секретарка сільради Дуся, безперестанно шморгаючи застудженим серед літа носом.

Голова постукав пальцями по столі, підкрутив вус так, ніби хотів з нього скрутити цигарку, і дивлячись попри Цвичка, запитав:

–  Так що там у вас, Іване, відбувається ночами?

Іван стояв коло самих дверей і м'яв капелюх. Сказати, що він був переляканий, не скажеш. Але й сказати, що був спокійний — іще твердіше не скажеш. Очевидно, він думав, але думав повільно.

Довге Іванове думання — воно й не дивне для тих, хто його збирався зараз протоколювати: Цвичок у сільраді числився серед дурнуватих, бо окрім того, що пристав до дурної Дарусі, він ще й дримби робить з таким завзяттям, як нормальні люди уліті роблять сіно чи взимку — дітей, завжди говорить голосно — на другий кут села чути, а як скаже — витримати плювок в очі легше, ніж таке чути… Та Боже мій! Він мав так багато ознак придуркуватого, що можна було б і не церемонитися з ним. Але ж радянська влада справедлива: для неї всі рівні. І перед законом всі рівні. Це поміж людьми Цвичок дурний, а довідки із психушки у нього нема. Так що закон застосовний до нього, як і до будь—кого іншого. Отак!

…Іван не знав системи Станіславського, але мовчав довго. Довше, ніж мовчать в останній сцені «Ревізора». Тоді сів навпроти голови, перехилився через стіл — і тихо, не схоже на себе, дуже тихо, заторохтів прирослим язиком:

–  Скажіть мені, пане голово, нащо я вам здався у вашій сільраді? Ви думаєте, що я не сповна розуму, а я лиш не сповна щастя. Але я ні на чиїй шиї не сиджу… нікого не пограбував, вікон не побив, у селі не надебоширив, дівку ані одну не звів. Мені скоро п'ятдесятка. У армію мене брати не будете… так що не було чого мене в сільраду кликати. А що своєї хати не маю, то нащо ви такі розумні і ваша влада така розумна забрали мамину хату, коли вона вмерла від побоїв на МГБ, а мене по людях пустили?

–  Це не до діла, Іване! — перебив його Степан. — І ми твою

маму не били, а хату не забирали.

–  Такі, як ви забирали… А людину можна бити не лиш буками! І все це до діла. То чого ви мене сюда викликали?! Видко, у вас більше нема в селі роботи, як чіплятися до каліки. Так що кажіть скоренько, що хочете з мене, бо в мене Господарка стоїть без рук. Вам фірами—підводами усього до хати возять з ферми, а я своїм мозолем заробляю, аби прогодуватися самому і сироту Дарусю прогодувати.

Зварений для борщу буряк має менш багровий колір, ніж у цю мить мало лице голови сільради:

–  Що ти тут, дурню, язик розпускаєш? Зараз тебе на п'ятнадцять суток на міліцію заберемо — то там порозказуєш…

–  Що вже порозказую — то порозказую… І за тебе, Штефане, порозказую, як ти п'яний за чужими молодицями з револьвером гонишся… і як твоя жінка самогонку варить з колгоспного цукру… можеш не сумліватися… Іван усе розкаже… — Іван скочив з крісла, різко пустивши його під самі двері. — Що вам, бугаї, від нас двох треба? Кажіть, бо я дурний — можу цим кріслом у голову запустити!

Голова з дільничним почухали потилиці, відпровадили секретарку і стали перед Іваном, як на останній рубіж перед наступом. Вони говорили по черзі, сподіваючись, очевидно, на ефективність психологічної атаки:

–  Питаємо тебе ще раз: що у вас там відбувається у хаті ночами, що люди нарікають і вимагають розглянути вашу поведінку на сесії сільради?

–  Хата при дорозі — люди не глухі.

–  Усе, що сталося недоброго в селі, пов'язане з тобою, Іване.

–  Поки тебе не було — Даруся була нормальна. Закопувалася собі в землю…

–  Груші обв'язувала…

–  Із псами ходила по селі…

–  А тепер на цвинтар перестала ходити… Тата не провідує.

–  Слухає твою дримбу і псів у хату ночами збирає.

–  …Ішов би ти, Іване, з нашого села.

А далі Іван пирскав слиною в обличчя обох, але вони чомусь і не втиралися:

–  Знаєте що? Я, як захочу, то і вмру у вашому селі, і мусите будете мене тут ховати. І не ваше псяче діло, що робиться в чиїй хаті ночами. Робиться, що треба. Дайте людині сопокійно жити а хоч би у своїх стінах!

–  Спокійно, Іване, на тому світі буде. А поки ми влада — ми мусимо знати все.

–  Срати я хотів на таку вашу владу, що під ковдру людям зазирає! А як зачепите хоч словом Дарусю — постинаю вам голови, як псам шолудивим, а хоч би потому зогнив у криміналі…

…Я БУЛА б несказанно рада закінчити розповідь про солодку Дарусю та Івана Цвичка на оптимістичній ноті, мовляв, нарешті з'явився у бідної сироти захисник, який не дав пальцем зачепити її нікому, і зажили вони тихо—мирно, і біль покинув Дарусю, лиш хіба що не вернувся голос, але то не заважало їм тішити одне одного бодай скупими дрібничками, на які звичайна людина у повсякденному житті й уваги не зверне ніколи, як ніколи не звертає уваги дворукий на руки, а двоногий — на ноги.