Симфонія хаосу
Шрифт:
— Як скажеш. Тоді я свічки і квіти викину, щоб ніхто і не здогадався.
— Давай, та лише квіти, свічки нам знадобляться пізніше. Я ж посплю. Втомилася.
Тямуща дівка, розумна і така, яка була потрібна отим незвіданим силам. Ще дві години розділяли її і їх. Дві години до півночі.
— Гей, уставай, дівко, а то проспиш наш Великдень, а ми тоді дуже розгніваємось!
—Петре! Де я? Ти ж мене не покинеш? Мені страшно, Петрусю! Що робити?
—
— Мені наснилось, ніби русалки мене кличуть. Ти ж підеш зі мною?
— Звичайно, люба. Тільки ти не переживай, добре?
— Встаємо. Де мій вінок? Тільки треба все зробити так, щоб ніхто не бачив, покропитися свяченою водою, випити її трішки, взяти церковні свічі і хрест — це на випадок, якщо щось піде не так. Але обряд я буду провадити сама. Добре, любчику?
У Славиних очах пробігла якась дика зелена іскорка. А очі ж у неї були блакитні, ніби то не вона була, а...
Хлопець на мить перелякався та, перехрестившись, згадав, що це ж лише вигадки, хай побавиться вона в героїню, як хоче. А потім вони спокійнісінько підуть спати. Звичайно, кожен у своє ліжко, але то ненадовго.
Північ. У селі жодного вогника в хатах. Батьки Петра вже сплять у його ж хаті. Навіть собаки не гавкають, тим самим підтримуючи тишу в селі.
На річці лунають ледь чутні голоси, ніби то люди стиха гомонять про свої справи. Славця тихо хреститься і просить Петра стояти осторонь. Сама кропиться водою і промовляє якісь заклинання, що ніби закликають русалок. А їх і кликати не треба.
— Що воно за дивина, та й годі? — злякався Петро.
Дівчина й сама здивувалась, як то все хутко відбулось, швиденько запалила дванадцять свічок, окропила коло навкруг себе й почала молитися. Як же їй страшно було в той час! З річки на дівчину йшла дивна істота. Зеленокоса, із зеленими холодними очима і на диво теплою посмішкою. Вона говорила все очима, мовляв, не варто її боятися. Здавалося, була навіть дружелюбною. А потім вона заспівала і вінок з голови дівчини перекочував до русалки. Коло спалахнуло і замість нього навкруг дівчини у цьому ж колі з’явилися підсніжники — влітку!.. А русалка, ця істота — була справжньою! Петро сам її бачив. Тримав коло серця великий хрест, і Славця тримала такий самий. Він знав, що як щось піде не так, то треба хрестити себе і річку (принаймні на всякий випадок) і запалювати хмиз — нехай буде вогнище, а ще кропити все навколо свяченою водою. Кликати на поміч, бігти з тієї місцини і не оглядатись, хоч би що й кричало чи бігло за ним. А Слава була у безпеці, доки вона в зачарованому колі — їй не страшна жодна мертва душа.
Головне, чекати четвертої ранку, щоб ледь почало світати. А час летів. Вже якимось дивом була перша година.
«У мене є лише три години, щоб порозумітися з русалками і спитати їх, яку ціну вони хочуть за спокій нашого села»...
— Дівчино, ця ніч буде довгою. Так, я вмію читати думки. — Головна русалка випливла до неї на берег і тепер пильно вдивлялась у вічі. — Я робила усі ці трагедії, щоб показати людям, що вони не вічні, а ми будемо вічно! Правду я кажу?
На берег вийшло вже декілька русалок, вони мали страшні очі і зачарували б усіх, на кого б не глянули. Та не сьогодні. Вони не були
— А що ти хотіла від мене, людино? Почути, чому ми це робимо і коли перестанемо? А коли люди перестануть над нами знущатися? Коли не будуть ліс вирубувати і рибу занепащати? Це так мало для вас і так багато для нас. Наша сім’я досить велика. Ми плаваємо не тільки по цій країні а й далеко за її межами, навіть за межами земного світу.
— Що ж потрібно нам, земним, зробити, щоб вгамувати вашу спрагу крові? Я, молода дівчина, мусила зробитися жінкою, щоб з вами просто поговорити.
— Ти, певно, жартуєш, Славуню. Нам було смішно, коли ти про це вперше згадала. Не потрібно було таких жертв. Ти сама вигадала.
— То ви за мною стежили? Як ви могли? Це ж життя людини. Ви ж колись теж були людьми!
— Люди нас не цінують і не шанують. Повторюю вдруге. Доки не припиниться безглузде нищення риби у цій річці — будуть нещасні випадки. І їх з кожним місяцем ставатиме більше. А ти подумала про свою матусю, дівчино? Може, і з нею щось станеться?
— О ні!!! Прошу вас, робіть, що хочете, але моєї сім’ї не чіпайте!
— А ми й не думали. Лише попередили. І не треба нас лякати всілякою чистою водою. Ми її за стільки років не боїмося. А людям перекажи, щоб нас вшанували належним чином, пісні заспівали, щоб не глушили тут рибу та не рубали живих дерев.
— Я передам. Якщо ж ці умови буде виконано — ви відступите і будете сумирними? Клянетесь?
— Ми нічого не можемо сказати напевне. Але ви, люди, ви такі противні істоти. Навіть не хочеться з вами зв’язуватись. А от ти, Славуню. могла б із нами жити. Хочеш, це робиться просто? Ти ж знаєш про Марічку, — і вона показала рукою на старшу за віком русалку. — Тобі ж Палажка про неї розказувала?
— Я чула про Марію. Я не можу бути з вами. Мене чекає коханий.
— Ох, ці вже мені кохані. Та ж ти ж не любиш його навіть! Не те що та нещасна Наталка. Як же хотіла вона того хлопа спробувати на смак, а думала, ніхто того не дізнається. Бачиш, як буває, коли закони природи порушувати.
— Так це ви пустили чутки по селі, що Максим був із Наталею? — обурено промовила Слава. — Та як ви смієте? — і вона не на жарт розізлилася. — А втім, це вже не має значення. Ви зробили те, що мали.
— Людино, як ти смієш нам вказувати? Ми маємо свій суд і слухаємо своїх вищих сил. Востаннє попереджую: коли не виконаєш наших наставлянь — буде зле. А ти, Петре, — і русалка направила свого хвоста у бік хлопця, що він аж у штани ледь не напудив, — а ти не забудь того, що дівчині маєш пропонувати.
І на цьому зеленокоса діва пішла у воду, забравши із собою всіх інших.
Славця зрозуміла тоді одну просту річ: із ними жарти не пройдуть, це ж дуже серйозно. Насправді це озеро дуже глибоке, навіть глибше за Маріанську западину в Тихому океані, просто земні люди цього не бачать своїм зором.
— Ну що, Петрику. Надіюся, ти був гідним свідком.
— Я... Я... Славцю. Для мене це... Я просто не маю слів. То ти... мене не любиш? Хай там як... Ти ж... Ти героїня!
— Ходімо краще, відведеш мене додому. А на ранок скажемо усім, нехай вшанують зеленокосих дів.