Чтение онлайн

Ромка насунула мені шапку на самий ніс і сказала:

— Не дуже задавайся, липовий гвардієць!..

А я сказав:

— А на танку ж вступав до Києва…

— Сашко, — промовила Ромка, — коли я тебе побачила на танку то з радості аж плакала.

— Ми ж умовилися не плакати…

— Я пам’ятаю, але ж ми вмовлялися не плакати і бути справжніми мужчинами при фашистах. А тепер уже в нас не фашисти, а наші. Я й розплакалася з радості. Ох, уявляю, як вам, мужчинам, важко, що не можна ніколи плакати. А татусь сказав, що коли зустріне тебе, то надере тобі вуха, щоб ти не був такий балакучий, але ти не бійся, він тебе

любить і тільки погрожує.

Як довго не міг я заснути цієї ночі! Та хіба можна було спати в такий час!.. От коли б не було ніякої ночі, а ввесь час день і сонце на небі, і всі наші люди раді й веселі… І тільки я цього захотів, як уже й сталося так, що немає ніякої ночі, а тільки день. Довгий, довгий, без кінця! І йде наша танкова дивізія вперед і вперед. І на хвилину не спиняється. І день, і другий, і багато днів!

«Сашко! — гукає товариш лейтенант. — Давай уперед на Берлін! Будемо визволяти братів».

І ми сидимо на броні і мчимо вперед і вперед. І ось я бачу, край шляху стоїть, склавши на грудях руки, наш Юрчик. Стоїть, і сили йому вже не вистачає навіть засміятись до нас — такий худий, захарчований… наскрізь світиться… Мало не впаде. Я спиняю наш танк, стрибаю на шлях. «Це ти, Юрчику! Братику мій! Дивися, це ми, Червона Армія! Йдемо вас визволяти! Чи впізнаєш мене: я Сашко, гвардієць!»

Він хилиться, а я його обіймаю й тисну до себе. І жаль мені його, жаль. І здаю я Юрчика нашим лікарям, і наказую їм: «Бережіть його, це мій друг, він урятував радянського офіцера». А тут товариш лейтенант наказує: «Вперед, Сашко, на Берлін!» Я стрибаю на свій гвардійський танк, і ми зриваємося з місця і мчимо дуже швидко, і бачу, як вітер зриває пелюстки з розквітлих дерев і відстає від нас, відстає… Ха-ха-ха… Куди йому, вітрові! І ось він, Берлін їхній, ошкірився, як мільйон псів. А ми його облягаємо звідусіль. І товариш лейтенант мені каже: «Дивися, Сашко, не підкачай! Ми його зараз будемо брати, їхній Берлін! »

І ось ми вже взяли їхній Берлін… І наші пішли далі, і війна вже закінчується, бо фашисти вже здалися… І свято Перемоги — наче сон… І всі ми обіймаємося й поздоровляємо один одного.

А потім ми їдемо з війни. Нашу дивізію викликають до Москви, бо ми дуже сміливо воювали. І всі ми, танкісти-гвардійці, дуже раді, що їдемо до Москви.

І ось нарешті ми в Москві. Нам роблять огляд на Красній площі. Генерали вітають нас, а навколо народу — не злічити. І квіти, квіти, квіти! Всі несуть нам квіти. Скрізь чути голоси: «Це вони брали Берлін! Вони!»

«От, — думаю, — Сашко Жук, чи тобі хоч уві сні таке ввижалося? Ніколи!»

І ось гукають по строю: «Гвардієць Сашко Жук! До генерала!» І я йду до генерала, а він бере мене за руку, притискає до своїх грудей і цілує. Раз, другий, третій… «Мамо! — гукаю я. — Мамочко, ти бачиш?..»

І гукнув я це так голосно, що й збудив самого себе…

І справді, хтось обіймає й цілує мене, і чиїсь, не мої, сльози котяться по моєму обличчю. І хоч каганець горить дуже тьмяно, я раптом упізнаю свою матір…

— Приїхала! — гукаю я. — Приїхала! — І підхоплююсь на ліжку. Мати обіймає і цілує мене, а я гукаю до неї:

— Ти бачила? Бачила, мамочко?

— Що бачила? — питає вона.

І тоді вже я зовсім прокидаюся й починаю розуміти, що то був сон. Мати тулить мене до своїх грудей і вкриває поцілунками. І мені так добре, добре!..

Я

знаю: все погане зникає, а хороше приходить неминуче…

Сашко закінчив розповідати про себе.

Скільки приємних зустрічей було в автора повісті з Сашком Жуком! Скільки розмов, які описані в цій книжці!

Після всіх, переказаних тут, подій авторові повісті досить довго не доводилось зустрітися з Сашком, хоч він по-старому жив у Києві, і — хто ж цього не знає — без нього не відбувалася жодна гра, жоден спектакль у Палаці піонерів чи в школі, не кажучи вже про всі без винятку футбольні змагання…

Якось під час першотравневого військового параду автор побачив хлопчика, що сидів у порожньому вікні четвертого поверху спаленого під час війни будинку. Багатьом здавалося просто неймовірним — як зумів цей хлопчик вилізти так високо, коли в будинку були тільки самі голі стіни, без будь-яких сходів… І як він не боїться сидіти там? Впізнати його здалеку було неможливо. А проте автор повісті впізнав його — це був Сашко.

Одного разу в зимовий сонячний день автор ішов площею Богдана Хмельницького разом із своїм знайомим — кінорежисером Валеріаном Дмитровичем. У свій час цей режисер побував у лапах у фашистів, про що ми трохи знаємо з оповідання Сашка, але зумів вирватися з полону, перейшов лінію фронту і, ставши радянським офіцером, воював протягом усієї війни. Зовсім нещодавно він повернувся до Києва, щоб знову взятися за свою улюблену роботу в кіно.

Раптом ми побачили, як просто на нас мчав цілий гурт хлопчиків по розковзаній у снігу крижаній стежці. Ось передній упав за кілька кроків до нас. На нього налетів другий і теж упав, третій і інші теж попадали на купу. Дзвінкий сміх і вереск лунали над величезною площею. Ми кинулись до них, щоб розтягти купу і звільнити хлопчика з-під самого споду. Але в цю мить ми почули пронизливий свист. На ковзанці з’явився ще один хлопець, з розгону налетів на купу і через неї покотився просто нам під ноги… Знявся ще дужчий сміх і вереск. Ми схопили хлопчика, поставили його на ноги і… застигли з подиву: перед нами стояв Сашко Жук. Він хотів був кинутися знову на льодову доріжку, але, глянувши на нас, прикипів на місці, губи його затремтіли…

— Дя… дя!.. Дя… дя… — тільки й міг промимрити він з хвилювання. — Дя… дя… Валеріан Дмитрович! Живий! Живий! — вигукнув він щосили і кинувся до кінорежисера.

Вони міцно стиснули один одного в обіймах…

Звичайно, ми не пустили Сашка знову на ковзанку. Він повертався додому з Палацу піонерів, який тепер містився в будинку недалеко від площі Богдана Хмельницького, і ми пішли разом з ним. Кінорежисер енергійно розпитував у хлопчика про все, що з ним трапилось за всі ці роки.

— Ти, мабуть, уже й забув, як грають перед кіноапаратом або на сцені? — спитав кінорежисер. — А колись ти добре грав…

Сашко лукаво подивився на нас обох, засміявся, очевидно, згадавши про щось, і зовсім несподівано і трохи хвалькувато спитав:

— А вам подобається мій пістолет?

І він дістав з кишені пістолет, який хоч і був іграшковий, але нагадував справжній.

— Добрий, — відповів я, — але колись у тебе в руках були і не такі…

Сашкові очі стали серйозними, в них з’явився суворий вираз, та за хвилину хлопець розсміявся: