Чтение онлайн

— Ну й скажений ти, Сашко, як ти не боїшся?

Я весело підморгнув Ромці.

— Все в порядку, дівчинко, — сказав я. — Женя зараз у вас на квартирі. Тільки, напевне, дядя Михайло не знає, що з нею робити. Будемо поспішати додому. А ця доглядачка, мабуть, таки бачила, як я пересаджував Женю через паркан.

Справді, Женя була вже дома в Ромки, коли ми повернулись. Одного тільки не могли ми зрозуміти: коли ми розповіли Жені про те, що їй загрожувала загибель, вона зовсім не виявила ніяких ознак радості,

що врятувалася. Спокійно вислухала нас і потім почала дивитися в вікно.

Того ж дня ввечері прийшла оглянути її тьотя Клава. Вона запропонувала віддати тимчасово Женю їй. Справді, в тьоті Клави було безпечніше, і ми одвели Женю до неї.

Я говорив з дядею Михайлом про врятування інших хворих, але він нічого мені не сказав.

Вже далеко пізніше ми довідалися, що на другий день, після втечі Жені, до лікарні під’їхали дві вантажні машини з поліцаями. Вони пред’явили якісь документи дирекції лікарні, забрали на машини близько сорока хворих і вивезли їх. Потім виявилося, що то були партизанські машини, а поліцаї — переодягнені партизани.

Вони пред’явили підроблені документи про те, що лікарню немовби треба звільнити, щоб дати місце хворим фашистським солдатам і офіцерам.

Цих хворих вони потроху зсаджували на різних вулицях Києва.

Повторити цю операцію було неможливо. Тих нещасних, що залишилися в лікарні, фашисти незабаром вивезли в душогубках за місто.

З двох пістолетів, захованих у вибалку на Собачці, спочатку я взяв один. Я точно не знав, що з ним робитиму, але почував, що без зброї я не вояка. Шкода тільки, що я не знав, як треба стріляти з цього пістолета. Після тривалого вагання я пішов до дяді Михайла.

— Дядю Михайле, — сказав я весело й по-хвацькому, — а в мене є пістолет, тільки я не вмію з нього стріляти. Навчіть мене. І патронів тільки вісім…

— Покажи.

Я подав йому пістолет.

— Де ти взяв?

— У фашистських офіцерів…

І я розповів, як ми з Ромкою забрали в офіцерів зброю. Він слухав мовчки, не перериваючи мене. Тільки чомусь обличчя його червоніло щодалі дужче. Мабуть, він хвилювався. Коли я закінчив, він раптом підхопився з місця, забігав по кімнаті й почав кричати:

— Ах ти шмаркач!.. Хто тобі дозволив це? Думаєш, ти зробив користь партизанам? Нашкодив ти їм. Так, нашкодив. Ти думаєш своїми пістолетами воювати з фашистами? Малий ти ще й дурний! Я ж тобі наказав не робити нічого самому, а ти що? Це тобі не школа, де за провину ставили трійку з поведінки! Тут один крок не правильно — і на кладовище… Зрозумів?

— Ні, — признався я щиро, як тільки міг.

Розлютований дядя Михайло підскочив до мене:

— Я знаю, як ти не зрозумів! Ти хитре чортеня! Ти тільки кажеш, що не зрозумів, а насправді

ти прекрасно все розумієш. Я тебе бачу наскрізь!..

Я таки й справді дещо розумів. Але до якого ж часу я мав залишатися без зброї? З обережності я все-таки сказав йому, що я забрав у офіцерів тільки один пістолет.

— Ви давно обіцяли мені пістолет, а й досі не дали. Як закінчиться війна, тоді мені пістолет не потрібний буде.

— А ти розумієш, що ти своїм пістолетом демаскував нас?

— Кого? — спитав я.

— Кого? Кого? Старий будеш, як усе знатимеш… Нікого. Тепер гестапо зверне увагу на нашу вулицю, подумає, що тут діють підпільники абощо. Зашле сюди своїх агентів. Почнуть нишпорити.

— Добре, — сказав я, — більше я не буду порушувати дисципліни.

— Що ти вигадуєш? Якої дисципліни? Що ти, підпільник, чи що?.. Просто мова йде про твою поведінку.

— Я більше не буду, — сказав я, глибоко ображений, і підвівся, щоб іти. — Віддайте мій пістолет.

— Нізащо!

— Як?! Адже це тепер мій пістолет.

— Ну то що?

— Я ризикував життям.

— Не верзи мені тут казна-чого. «Мій! Ризикував життям»… Не бачити тобі цього пістолета, як своїх вух. Якби ти був моїм підлеглим, я б віддав тебе до суду.

Образа й злість підперли мені груди, В голові в мене запаморочилось.

— Віддайте! — закричав я на нього, — Яке ви маєте право віднімати чужі речі!..

Тоді він, глузуючи, насунув мені кашкета на самий ніс. Але я вже вчепився в його руку, намагаючись відняти пістолет.

— Ну, ну!.. — вигукнув він. — Одчепися. Я вкусив його за руку.

— Ось ти який! — гримнув він на мене.

— Віддайте!.. — прохрипів я з сльозами на очах.

Він був у багато разів дужчий за мене, але не сподівався, що я нападу на нього, і спочатку розгубився. Щоправда, він міг вдарити мене, наприклад, по голові, але не пробував робити цього, а тільки намагався одірвати мене від себе, хоча й це було не так легко. Та, зрештою, він таки скрутив мені руки за спиною, силоміць посадив на тапчані і, все ще тримаючи мене за руки, сам сів поруч.

— Ех, ти, вояко!.. — промовив він. — Запалу й завзяття багато, а сили й розуму мало… Як же ти воюватимеш?

Він немовби глумився з мене, але в голосі його я вже почув ту лагідність, яку він часто виявляв до мене. І я враз відчув себе тяжко побитим, хоч він мене не вдарив і разу. Я тільки закусив губу і позирав довкола.

— Ех, Сашко, а я вважав тебе розумним і путнім хлопцем. Та ти знаєш, що за пістолет — розстріл. Знайдуть у тебе зброю або побачить хтось із дітей, викаже поліції чи есесівцям — і кришка тобі. Ясно? Добре, якщо офіцери приховають від начальства, що в них вкрадено пістолети, адже їм заборонено залишати зброю вдома. Та гестапо може довідатись.