Чтение онлайн

— Ну сідай…

Я сів. Семен Порфирович раптом покинув шило і сплеснув по-жіночому руками:

— То це ти, хлопчику, аж із самого Києва?! Та як же ти сюди добрався? Адже ж поїзди не ходять.

Я кількома словами розповів, як добирався сюди. Семен Порфирович оглянув мої збиті й опухлі ноги, ще пильніше подивився в мої очі. Мені навіть здалося, що в його очах з’явився раптовий блиск і вогкість.

— Такий малий! Такий малий!.. — промовляв він і гладив мене по голові. — Та ти ж

міг загинути в дорозі чи з голоду, чи від лихої години. Та ніхто б і не кинувся тебе.

— Ні, я не загинув би. Я бідовий!

— Варваро! Варваро! — гукав уже він. І коли його дружина прийшла, він сказав:

— Цей хлопчик аж із самого Києва, він ішов пішки. Мало не покалічив собі ніг, а таки прийшов, бо так треба було.

Його дружина кинулась готувати теплу воду, щоб обмити мене.

— Зараз я нагодую тебе, дитино… — промовляла вона. А Семен Порфирович наказав їй:

— Ти, Варваро, йди там поклопочися про все, що треба, а ми тут самі поговоримо, бо в нас мужська розмова…

І коли вона пішла, сказав:

— Давай лист!

Я взяв його ніж, яким він різав шкіру, розпоров рубець на сорочці й дістав записку. Він прочитав записку тільки за допомогою шифру, бо записка була зашифрована, і, спокійно подумавши, сказав:

— Ти не знаєш, про що тут написано?

— Ні.

— Ну, тоді і я тобі цього не скажу.

Мені було трохи образливо, що від мене скривають те, в чому і я беру участь, але я переміг себе й сказав:

— Конспірація?

Це слово я чув від дяді Михайла, і його ми вживали в розмові між собою — я, Ромка і Юрчик.

— Так, конспірація! — сказав Семен Порфирович. — От мене й цікавить заради цієї конспірації, як ти знайшов мене?

— Спитав у сторожа станції, де ви живете.

— А що він сказав тобі?

— Він спитав, чого я хочу бачити вас. А я сказав, що винен вам гроші, не доплачені за квиток до Києва…

— А ще кого ти питав?

— Більш нікого.

— От за це ти молодець, що вміло вигадуєш. Це, синку, не брехня, це так треба. Ворога завжди треба вводити в оману, інакше ми видамо себе.

Після цього я встав і хотів іти.

— Куди? — спитав мене старий.

— Піду назад, до Києва.

— Сказився!.. Знову пішки?

— Пішки. А може, якась машина мене підвезе.

— Нікуди ти зараз не підеш. Твої ноги не пройдуть і десяти кілометрів.

І я залишився в Семена Порфировича.

Мені не дозволяли нічого робити, а примушували лежати й спати. Дружина Семена Порфировича мазала чимсь мені ноги. Виразки, які з’явилися на ногах в дорозі, незабаром полущились, біль і втома в ногах і в усьому тілі зникли. Я знову почував себе здоровим, повним сили й бажання діяти. Найважчим було для мене тепер — влежати на ліжку

вдень, а господарка все ще примушувала мене лежати.

Через кілька днів касир приніс мені старі, але зовсім цілі черевики на гумовій підошві.

— Ану ж, приміряй, — сказав він.

Черевики були трохи великі на мене, але він порадив:

— Як ітимеш, то більше намотуй на ноги: м’якше буде і ніг не позбиваєш.

Я все поривався повернутися додому, але Семен Порфирович мене затримував. Він казав, що я ще не досить відпочив. Тільки пізніше я догадався, що він навмисне тримав мене більш, ніж треба.

Якось уночі Варвара Андріївна збудила мене.

— Устань, Сашко, там тебе хоче бачити один чоловік.

— Який? Хто? — враз підскочивши, спитав я.

— Сам Бородатий прийшов, щоб побачити тебе. Отам, у кімнаті Семена Порфировича.

Бородатий? Той, про кого говорять на сотні кілометрів навкруги? Я швидко одягнувся і пішов туди.

— Оце він і є, наш герой! — сказав Семен Порфирович, побачивши мене на порозі.

— Ну, здоров, здоров! — сказав, підходячи до мене, якийсь чоловік. Спросоння він здався мені величезним. Він мав довгі вуса і величезну бороду.

Я враз упізнав його: це був той партизан, якого я бачив ще тоді, коли лежав на селі поранений, тільки тепер у нього була велика, чорна борода. Хоч то було торік, але я впізнав його і зрадів.

Він розпитувався в мене, як я живу, з ким товаришую. Спитав і про дядю Михайла, але я, пам’ятаючи заборону дяді Михайла розповідати про нього що б там не було, не сказав про нього нічого, відмовляючись тим, що нічого не знаю.

— А він таки хитрий, дарма що малий, — сказав про мене Бородатий.

— А я вас знаю, — сказав я весело.

— А звідки ж ти знаєш?

— Ви були колись в одному селі, в тітки Катерини, а я лежав у неї поранений, то ви обіцяли прийняти мене в партизанський загін і не прийняли…

— Е, синку, — сказав він, — коли б я кожного з таких, як ти, приймав до себе, то в мене був би не партизанський загін, а піонерська дружина. А командири мої поробились би вихователями.

Він трохи подумав і сказав:

— Ну, давай свою сорочку, зашиємо в неї відповідь дяді Михайлові.

— А як же ви доручаєте мені везти відповідь, — сказав я, — коли вважаєте, що такі, як я, не можуть бути партизанами?

— Ну, це ж не про тебе мова йшла. Ти перевірений партизан.

Так і сказав: «Перевірений партизан».

Обіймаючи мене на прощання, він промовив:

— Ти молодець, синку, добрий з тебе буде партизан. Такий у мене синок був, та нещодавно потрапив у лапи до гестапівців, отут, у цьому містечку.

— Його скарали? — вигукнув я, вражений.