Чтение онлайн

— Ти чого сміялася?

— Бо смішно було…

— Ага, так?

Я штовхнув лижі ногою. Дівчинка впала. Я смикнув за лижі, обірвав кріплення і, поки дівчинка підводилась, кинув їх через паркан, за яким починався яр. Лижі з’їхали на самий низ яру, а я пішов далі. Був певен, що дівчинка полізе в яр за ними і, головне, розплачеться, але помилився: вона віддала своїй подрузі одну лижну палицю, а з другою наздогнала мене й почала періщити по спині. Я просто сторопів і в першу хвилину застиг. Не вірилось, що на світі можливі такі речі. Я спробував дістати її кулаком, але вона вправно вивернулася,

схопила мене за комір і пхнула головою в сніг, наметений вітром під парканом. Коли я, розлютований, вибрався з кучугури, то почув тільки дзвінкий регіт обох подруг десь унизу, в самому яру, куди вони полізли рятувати лижі. З люті я не знав, що робити. Кидався в різні боки, пробував ламати паркан, але не подужав, хапав пухкий сніг. Мене, Сашка Жука, набило серед вулиці якесь нікчемне руде дівча!..

Ще було рано, і вдома я застав тільки бабусю. Вона саме годувала цукром мого папугу в клітці, якого ще до того, коли його придбав мій небіжчик батько в одного свого знайомого, хтось прозвав Ласуном. Це було навіть влучно. В нашій сім’ї ще не було такого ласуна, як цей папуга, який, незважаючи на те, що мав близько ста років, так любив ласощі, як мала дитина.

Мати ще не повернулася з роботи. Бабуся тричі сплеснула руками, побачивши моє подряпане обличчя, роздерте в кількох місцях пальто і мокрі від снігу чоботи. І вже зовсім перелякалась, засунувши руку мені за комір сорочки: я був увесь мокрий, бо впрів, коли бігав на вулиці.

Цапко, мій песик, який досі спав у кутку за канапою, підвівся на місці й довго, замислено дивився на мене. Мені навіть здалося, що він з докором похитав головою. А папуга Ласун, який чомусь краще переймав слова від моєї матері, ніж від мене, чітко вимовив тричі підряд: «Шибеник! Шибеник! Шибеник!»

Я не сердився ні на кого з них, це були справжні мої друзі, готові захищати мене кожної хвилини, але на цей раз вони були безпорадні, щоб допомогти мені. І коли я, ледве стягнувши з себе мокрі чоботи, сів до тарілки з супом, бабуся побурчала трохи й почала зашивати дірки на пальті.

Після обіду я вмостився біля вікна на канапі з своєю улюбленою книжкою про челюскінців, але читати не зміг: думки мої були десь далеко.

Все-таки — що вони зі мною думають зробити?

Вчора мати повернулася додому пізно. Після роботи в неї були ще справи в місті.

Коли я сказав, що директор викликає її до себе на завтра, вона спочатку нічого не відповіла, а потім сказала:

— Щось уже накоїв там? Ну, сам наробив, сам і викручуйся, як знаєш.

Я надумав сказати директору, що матері немає часу.

Директор відразу не спитав мене про матір. Може, він і зовсім за буде про історію з кулькою і ковзанкою…

Дівчинка з ластовинням виявилась не такою вже й поганою. Увечері, коли я вийшов на вулицю, вона вже каталась на лижах. Я не зачіпав її, але стежив, як вона вправно бігла вгору, а потім щодуху сміливо з’їжджала вниз. Лиж у мене не було. Я спробував якось зробити їх сам. На подвір’ї стояла чиясь стара бочка, я позбивав обручі і вийняв дві клепки. З них зробив собі лижі. Але, по-перше, це були не лижі, а чиста дурниця, я тільки вивалявся

в снігу через них, а по-друге, один мешканець нашого дому наскаржився матері, ще я зіпсував йому бочку. І мені знову влетіло. Мені майже щодня за щось влітає.

Але я мріяв про лижі. Місцевість поблизу нашого дому була нерівна, з горбками й вибалками, з крутими узвозами на вулицях, — можна було б чудово кататися на лижах.

Так от, дівчинка проїхала повз мене разів зо два, потім сама підійшла до мене й сказала:

— На, катайся поки що на моїх.

Її всіяне ластовинням рум’яне обличчя, з якимись бісинками в сірих очах, усміхалось. Я спочатку думав, що вона глумиться з мене, і вже хотів був сказати їй що-небудь образливе, а то й штурхнути в спину, але вона додала:

— Тато каже, щоб я частіше відпочивала…

Вона зійшла з лиж і простягла мені палиці. І раніш ніж я що-небудь зрозумів, вона вже бігла вгору додому.

Але ж і катався я того вечора! Ніколи не тішився я таким швидким льотом з гори по вулиці. Малеча, побачивши мене на лижах, увесь час бігла слідом і вгору і вниз. Щоправда, падав я частенько, бо ще не навчився як слід їздити на лижах, але то дарма. Я не зважав на сніг, який був уже в мене і в халявах, і в кишенях, і за коміром — скрізь. Мені було гаряче, весело, і я мав вигляд переможця.

Я давав кілька разів лижі Юрчикові, який пізніше теж вийшов на вулицю. Він завжди виходив пізніше за мене, бо мати примушувала його спочатку поробити шкільні завдання, а потім гуляти. З Юрчиком я завжди ділився всім і про все йому розповідав, і він мені теж. Про одне тільки промовчав я — про те, як учора набила мене ця дівчинка. Це зовсім не цікаво.

Нарешті я побачив її коло воріт і відразу ж віддав лижі.

— Дивися — справні! — попередив я дівчинку.

Вона засміялась. Потім, побачивши, що я весь час не розлучався з Юрчиком, запропонувала:

— Давайте будемо кататися втрьох, по черзі. Тільки не на вулиці, а підемо онде на ті горби, що за садами…

Справді, майже кожним двором на нашій вулиці можна вийти до чудових горбів з положистими спадами. За ними починалась місцевість, де майже ніхто не жив, зате було багато пагорбів, глибоких ярів, ям, з яких брали глину, рівчаків, зарослих чагарником… Ця місцевість називалася Собачою Стежкою або просто Собачкою. Тут і справді було багато собак. Вони бігали тут цілими зграями, а деякі и жили тут. Я добре знав їх, вони мене — теж. Були навіть серед них такі, які знали, як далеко я вмію кидати каміння, і завжди відбігали від мене якраз настільки, щоб я не міг до них докинути. Влітку там можна було цікаво блукати або гратися у війну… Ми пречудесно катались там на лижах втрьох по черзі допізна.

Юрчик не мав своїх лиж, бо мати його вважала, що коли він кататиметься на вулиці, то обов’язково потрапить під машину, а коли з горбів на Собачці, то поламає ноги. Вона думає, що ноги гак легко ламаються. Що ж до мене, то мені мати нічого такого ніколи не купує, вона каже, що я не заслужив у неї. Значить, це так і є, бо моя мати говорить усім тільки правду.

Але даремно я думав, що директор школи забув про мої останні вчинки і про те, що він викликав до себе мою матір. Він пам’ятав про це.