Сагайдачний

Присвячую незабутнiй пам'ятi мого найкращого товариша i друга д-ра

Євгена Олесницького.

Автор

З книги "Вършъ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного,

гетмана войска єго кор. милости Запорозкого, зложоний презъ инока Касiана Саковича, Київ, 1622

Напередоднi святих апостолiв Петра i Павла 1590 року замiтний був iз самого ранку на Перемиськiм шляху в Новому Самборi, довкруги церкви святого апостола Пилипа, незвичайний рух.

Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили православнi. Тодi, на пiдставi королiвського розпорядку, не вiльно було всерединi городських мурiв ставити православних церков. Цього дня з'їздилися православнi з усiх сторiн i ставали на площi недалеко церкви. Цiла площа заставлена возами рiзного роду. Вози з плетеними полукiшками, з полукiшками iз липової кори або дощинок, з кованими або босими колесами. Помiж ними роїлося вiд людей у рiзних одягах. Однi поприїздили з жiнками на возах, другi на конях або поприходили пiшки. Народу i не злiчиш: у полотняних свитках та в синiх шляхетських капотах, в чоботях або постолах. Жiнки повбиранi святково, аж мерехтiло в очах од рiзних кольорiв, - начеб того макового цвiту натикав.

Найбiльше було шляхетських капот. Цiла самбiрська земля, вiд рiчок Верещицi, Днiстра i Стрию аж до Карпатських гiр, мала тут своїх заступникiв. Народ стояв купками i гуторив усюди на одну тему: цього дня мав приїхати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський iз Спаського монастиря, куди вiн у той час, не почуваючи себе безпечним на владичому престолi в Перемишлi, перебрався жити.

Владика заповiв свiй приїзд на це велике свято, щоби вiдвiдати свою паству та пiдтримати у людей православного духа.

В Самбiрщинi, що належала до королiвщини, було найбiльше малоземельної української шляхти, а вона, хоч їй переслiдували православну церкву, найзавзятiше її держалася, не дала себе нiчим вiдстрашити.

Не було закутини на цiлiй Українi, де би жило стiльки тої шляхти, що тут. Шляхта жила в збитих одноцiлих громадах, почувала в собi силу, держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, i вона одна була сильною опорою благочестя. Цiлi села - Чайковичi, Бiлина Велика, Лука, Ортиничi, Гординя, Кульчицi, Городище, Сiлець, Бережниця, Бачина, Топiльниця, Явора, Комарники, Iльник, а далi в Стрийщинi: Крушельниця, Корчин - були густо заселенi шляхтою, що виводила свої шляхетськi клейноди ще вiд князя Льва, дорожила ними i, хоч як намагався польський уряд взяти їх у пiдданство, стояла твердо за свої вольностi i за православну церкву.

Як тiльки розiйшлася вiстка, що приїде їх владика, такий самий шляхтич, як i вони, Стецько Брилинський, то по цiлiй околицi мов запалив: з усiх сторiн напливала шляхетська братiя.

На площi було дуже глiтно i гамiрно. Говорено про

переслiдування православної церкви, про вiдступництво великої шляхти. Мiркували про те, чому владика не живе в Перемишлi. Тут i там давалися чути голоси погрози. Один бадьорий шляхтич у синiй капотi, з шаблюкою при боцi на ремiнцi вигукував завзято i пiддавав думку, щоби шляхта силою ввела владику на його перемиський престол i держала гонорову сторожу бiля його особи, коли б латинство захотiло йому яке лихо заподiяти.

–  Силою постоїмо, панове-браття, за нашим правом i тих собачих синiв на шаблях рознесемо.

Заповiдалася пречудна лiтня днина. Сонце вже високо пiднялося та стало добре припiкати.

Отець Атанасiй, монах Спаського монастиря, що був при церквi святого Пилипа парохом, а заразом в однiй особi завiдував церковною школою, вiд самого ранку був на ногах i всюди робив порядок.

Усi сподiвалися приїзду владики зранку, тепер стали нетерпеливитися, чому його досi нема? Дехто завважив, чи не приключилася дорогому гостевi яка пригода по дорозi.

–  Яка ж тут може бути пригода? Владику супроводжують Бережницькi та Бачинськi. Шляхта певна, не допустить.

–  То добра шляхта i певнi люде, то правда, - говорив пан Сiлецький Яким.
– Але не завадило б, якби ми так, зiбравшись у гурток, виїхали на конях назустрiч, - було б то i гарно, i почесне, i владицi було б це мило, що ми його шануємо.

–  Й не гаючись треба так зробити, - обiзвався старий Грицько Жмайло, або Цьмайло, з Кульчиць.
– Ану, панове-браття, на конi, та й з богом! Я їду з вами.

–  Добре так, - гукали скрiзь, - веди нас, пане Грицьку!

Шляхта стала розходитися до коней. Дехто мав верхового коня напоготiвлi, iншi випрягали з возiв, а дехто позичав коня в сусiда.

Грицько Жмайло-Кульчицький був собою замiтний чолов'яга. Середнього росту, кремезний i плечистий дiдуган, з бiлим як молоко волоссям, з довгими сивими вусами. Одягнений був у капоту з синього сукна, густо позаду збирану, в сивiй смушковiй шапцi, iз синiм дном. Був оперезаний цвiтистим поясом, до якого прип'ята була здоровенна крива шаблюка.

Найстаршi люде говорили, що йому минуло вже сто рокiв. Лице у нього було рум'яне i здорове. Не вадило йому, що мав двi борозни на лицi i чолi вiд шаблi. На свiт дивився весело сивими очима.

Тим часом шляхта гуртувалася на вiльнiй площi.

Внук Грицька привiв йому кремезного коня. Старий вискочив справно на сiдло, поправився, оглянув гурток, виїхав наперед гурту i скомандував:

–  Чвiрками!
– Вiдтак оглянувся на церкву, здiйняв шапку i перехрестився тричi: - Во iм'я господнє! Вперед!

Усi зробили те саме, впорядкувалися i рушили за Грицьком. Як минули вже хати перемиського передмiстя, вони роздiлилися по обидва боки дороги i їхали незамiтно помiж придорожнiми вербами.

Старий Грицько вийняв з кишенi люльку, набив тютюном i викресав огню. Вiн був вдоволений, веселий i усмiхався пiд вусом, не говорячи нi слова.

Проїхали так, гуторячи мiж собою, з годину, аж помiтили з другої сторони ватагу людей, що проти них їхала.

–  Се, певно, владика!
– заговорили всi майже в один голос.