Чтение онлайн

«Діло» снувало роздеридушно–нудну павутину в високому передобідньому темпі, коли дві молодиці, що прогулювалися по тротуару, стали біля вікна і метнули з очей сто бісиків до симпатичного бухгальтера. Одна красуня прибрана в строкату, мов птиця з казки, хустку і сірий халат. А друга в звичайній одежі: в полотняному, видно, власноручно пошитому і пофарбованому в кремовий колір платті і рожевому береті на вівсяно–жовтих кучерях, що ритмічно ллються до плечей. «Веселі очі — голубіші, ніж відсвіти волошок у золотому дзеркалі. Збомбардувавши бісиками бухгальтера в окулярах, схожих на ручки кравецьких ножиць, молодиці зневажливо відвернулись від нього. Зеленоока осяяла

поглядом Астряба і з веселою сміливістю спитала:

— Пробачте, ви не знаєте, котра година?

— На жаль, не можу сказати точно; здається, дванадцята.

— Здається… мені здається, що я вас сьогодні в сні бачила. Катерино, не щипайся!

Голубоока легенько штовхнула жартівницю пальчиками і, засоромлена, відвернулася, ховаючи усмішку. Симпатичний бухгальтер підморгнув Астрябові крізь ножиці.

Астряб відповідає в тон:

— Я думав, чому так приємно спалося? А тепер знаю: я знаходився в ваших снах.

Молодиця проясніла від злодійського компліменту — мов грушка в цвіту; несподівано споважніла:

— Ви, мабуть, до професора Споданейка?

— Так.

— Поспішіть! Бо він, бідний, як на прив’язі; як непритомний: дивиться крізь стіну і з собою розмовляє. З ума сходить. І скажіть, що Якилина Молоточкіна скоро прийде підлогу мити.

— До побачення, — вклонився Астряб і швидко пішов до дверей двоповерхового сусіднього будинку. З них, скляних на верхній половині та заґратованих, виступив дід — худий, високий, жердка на винограднику, і весь у чорному: від капелюха до гумок на закаблуках.

Дід покинув відчинені двері… Пробує нахилитися — не може: такий негнучкий від старости, що срібним пухом обліпила костистий череп.

Астряб підняв картоновий футляр від окулярів і подав старому.

— Я вдячний вам, юначе, — велично, разом з тим ласкаво прогудів дід.

— Ах, нема за що, — говорить Астряб, чомусь ніяковіючи.

— Дрібні взаємні послуги і знаки уважности не коштують нам нічого, а роблять життя приємнішим стокротно, — виголошує дід і збирає коло глибоких світлих очей сіяння з брижок, мов два світанки. Випромінює з обличчя несказанну добродушність і милість. Збентеживши Астряба вкрай своєю сердечністю, виймає з кишеньки на грудях візитову картку і подає її. Зовсім помалу склоняється, а з такою гідністю, з такою повагою до співбесідника, що, здається, залізний пам’ятник у відповідь схотів би доземно вклонитись.

— Юначе, я буду радий привітати вас у себе і провести приємні хвилини за шахами. Перший поверх, кімната номер десять. Геннадій Лебедінов. Чи можу знати, як вас звуть?

— Олександер Астряб.

— Надзвичайно приємно. Дуже прошу вас, мій молодий друже, штовхніть мене в спину!

Астряб відступив на крок, наморщивши брови до болю.

— О, не дивуйтесь! Я прошу вас, милий хлопче, справа зовсім проста: ось так, — показує дід долонею, — ось так в середину спини.

— Я, звичайно, можу, — говорить Астряб, — але я не розумію.

— Молодий друже, сміліше! Ну? Ах, не бійтеся! Енергійнішим ударом — ну!

Астряб штовхає з острахом.

— Не бійтеся, мій золотий хлопче! Сильніше. От так, так, до побачення, — заговорив задоволено зрушений з місця і замаршував від Астряба дід і на ходу вклонився, зовсім помалу обернувши обличчя. Гордо віддалився, мов би воєвода у взятій штурмом твердині, який поспішає оглянути скарби.

Астряб ускочив у двері, потім вернувся — визирнув дідові услід і побіг по сходах нагору: на другий поверх, до квартири Антона Никандровича.

ПОРТРЕТ

Огнистий

червінець сонця стоїть за шибкою; а нудна, як пропаганда, муха, злетівши з 20–го червня 1941 року на стінному календарі, — викреслює то ширші, то вужчі кола над головою самітного професора.

Музо, поможи намалювати портрет! Є полотно і рама — широка з березової дошки; «тюбики» з фарбами і пензлі. А трудно вибрати відповідний фон для образу старигана, що божеволіє в «жактівському» кутку. Мистець–маляр, далекий від перевірочної комісії, засвітив би небо червоного кольору і три хрести з розіпнутими страстотерпцями: нехай би віяло незносимою скорботою, — в час, коли роздерлась храмова завіса. Прихований комуніст заявить, що кривавий фон образливий, тоді попросимо гумориста: він знає, що робити. З’явиться на полотні дільниця раю, розташованого за двісті кілометрів від південної брами і колючого дроту. В білих хітонах, сміючись між трояндами, абсолютні щасливці зривають райські яблука.

Улесливий Іван Іванович, голова місцевого професійного комітету, якому підлягає старий професор, погладить собі живіт, а закордонні марксисти будуть незадоволені: «но–но! давай без містики!» — гукнуть вони. Мовляв: «опіюм». Будь ласка, можна змінити: вдаримо чорною фарбою… «Зневіра і занепадництво!» — змією з малини прошипить «теоретик школи», що вічно, від пелюшок своїх до труни, когось у чомусь винуватить, хоч сам — смоковиця безплідна.

А ми зробимо, як підказує голос серця. Він говорить: найліпший колір — що в дійсності, коли дивитися і «тілесними» і «духовними» очима. Щоб уникнути повторення того, що було на початку, малюємо, змішавши білий і рудий тони, стіну, закурену від палкого дихання примуса: на фоні її сидить Антон Никандрович. Він сидить за широким червонасто–жовтим столом і перелистує томик Метерлінка, обперши його об тонконогу лямпу, вели–канську зеленошапчасту печерицю, що красується серед металічного, дерев’яного, картонового, скляного хаосу — такого, ніби хто розвалив десять «пересувних аптечок» і відмовився прибрати.

Антон Никандрович — людина з «сердечною загадкою», в індустріяльних країнах подібні до нього вимерли, як мамути. Він і зовнішністю трішки архаїчний. Між бровами врізались довгі простопадні зморшки; одна глибока, друга ледь помітна; посередині чола, поземно — третя, вигнута чайчиними крильцями на надбережжі. Кістка чола збудована брамчасто з ребрастими випуклинами у верхній частині. В нижній частині вона обмежена, ніби обніжечками — бровами, висохлі кущики яких, густющі, кошлаті, звисають на очні ямки. Окремі волосинки падають аж до вилиць, притінюючи зіниці.

Тяжко визначити колір очей Антона Никандровича; тридцять п’ять років тому вони могли бути синіми, а тепер вони «сиві» чи магнетично–білі, якісь сріблясто–світлі, прозорі, з легкими темно–блакитними проблисками, що прориваються з глибини; і такий натхненно–суворий вираз, мовби в отців–просфорників Києво–Печерського монастиря. З–під брів звисають косі навісочки з шкіри, знефарблені, поблідлі, з найлегшою палевістю, ніби опалий осінній лист — від безперестанної зміни дощу та ясности.

І вуса, опущені вниз, і з ними злитий прямокутничок бороди, і ретельно зачісана назад коротка чуприна — припорошені метелицею, що всім однаково впрядає сріблясту нитку: диктаторам, від поруху пальця яких мільйони ідуть на погибельні муки в концтаборах, і безруким жебракам, що під руїною церкви просять хліба, тримаючи в зубах олив’яну мисочку.