Чтение онлайн

Картина, що з–під рук роботящого чоловічка відкривалася на плякаті, мала такий сюжет: могутньою колоною, в тіні червоних прапорів, маршують робітники та робітниці з молотками, селяни та селянки з серпами, учені з книжками, вояки з гвинтівками. За ними біліє з одного боку село, а з другого боку фабрика димарями курить. Попереду колони стоїть драбина, обперта об хмари, і по ній збираються на небо нерозчісані комсомольці; вони хапають за бороду переляканого діда в окулярах, який опирається в хмарах босими ногами, аж великі пальці повиверталися на сторони.

Під картиною підпис: «Наука, що належить народові, викурює релігію з її останнього пристановища —

неба».

Відповівши на привітання Олександра і відхилившись на бік, а руку тримаючи на другому цвяшку, також поставленому на кутик плякату, Адам Григорович поспитався:

— Рівно?..

— Праву сторону — трохи вище, ще трохи… то багато!

Так: рівно.

Адам Григорович знову постукав молотком; скінчивши прибирання, зійшов з драбини і поклав знаряддя на щабель. Обладнання відділу і поповнення його новими матеріялами наближалось до завершення. Довго зволікав Адам Григорович неприємну для нього справу. Взявся до неї, змушений категоричним розпорядженням директора, наче згодився піти на розп’яття. І справді, в душі його немовби відкрилася невидима рана і зачервонілася кров’ю. З огидою доторкнувся він до протибожних картинок, намальованих сорокатими фарбами. А що зробиш?

Антирелігійний відділ набирав упорядкованого, навіть імпозантного вигляду, якщо не зважати на одну чуденну і загадкову особливість: усі картини, порозвішувані по стінах, чомусь виявилися своїм добором найбезклепкіші з надрукованих в тому роді. Кожна людина з краплею здорового глузду могла б несамохіть засміятися від споглядання виставки.

— Я маю великий клопіт, — починає Олександер. — Чи можна взяти в музеї дві шпади на сьогоднішній вечір?

— Можна.

Адам Григорович виходить з кімнати і через п’ять хвилин вертається з двома шпадами, загорнутими в стерту тканину і акуратно перев’язаними шворкою. Мовчки подає пакунок Олександрові.

— Ах, якби ви знали, який клопіт! Відбудеться дуель, і я секундант. На жаль, я дав слово зберігати імена в таємниці.

Адам Григорович дивиться просто перед собою:

— Відмовляли?

— Відмовляв, але без успіху. Один з них настоює категорично, а другий нехотя згоджується.

— Уміють? — питає Адам Григорович, показуючи на шпади.

— Ні той, ні той.

— Треба відкласти дуель; учити їх, а за той час помирити. Я поможу.

— Уже відкласти не можна, запевняю вас. Коли почнеться дуель, я спиню — скажу, що обидва порушують правила. Тут одна біда: правил я й сам не знаю.

— Запам’ятаєте дві сторінки, які я напишу?

— Радо; вивчу, як вірші.

Адам Григорович взяв Олександра під руку і повів до своєї квартири.

— Люди, — казав він, — що б’ються на шпадах, не знаючи правил, не можуть за перші хвилини убити один одного. Ваш розрахунок цілковито вірний. По старайтесь обох дуельянтів привести до мене в різні години, і я вчитиму їх, як фехтувати, аж поки умовлю помиритися.

Приятелі йшли через двір, що поріс шпоришем; з півночі на них дивилися камінними очима стародавні боввани: численні, вони стояли вряд під довгим цегляним муром, прикриті вузькою дахівкою і відгороджені від двору густою дротяною сіткою, що трималася, як і дахівка, на потрісканих соснових стовпах.

Згорнувши руки на животах, боввани гордовито дивилися на світ, мовляв, багато в йому змінилося, а от ми й досі такі, як були.

ЯСМИН КОЛО РОЗБИТОГО СОБОРУ

Лавка в скверику,

що вибрав Антон Никандрович, зеленіла недалеко від ясминового куща коло храмового фундаменту. Розпрямляв плечі старий і вбирав у груди повіви свіжости. Блаженствував, однак пекучі думи скоро затьмарили чоло. Тоді й помітив свого вчителя Астряб, коли повернувся в скверик, віднісши шпади додому.

«Навіщо заважати? Підожду», — сказав собі Астряб і віддалився в бічну каштанову алею. Походжав, вивчаючи сторінки з правилами дуелю.

А старий зосереджувався на своїх турботах; його цікавило питання: чи можна лікувати повітрям — так само, як водою? Наприклад, стишувати биття серця, що робить людину немічною руїною… Мабуть, можна; в клініках особливої побудови, з кабінетами для процедур, мов курінями, що стоять на верхогір’ї. Домівка проста: звичайний моріжок, пайка квітчастого лугу. Двері відчинені. В могутньому промені вигріваються рослини, а потік прохолодного повітря освіжує їх; ось на такому ліжку недужий приймає двогодинні ванни в ароматі резеди, в супроводі, наприклад, «Чаконни» Баха. Створюється радісний тонус, при якому пропадає страшна хвороба — розізленість. Людина позбувається вічного незадоволення і постійного бажання підкорити кожного своїй волі, дістати темну втіху від торжества своєї індивідуальности — над іншими. Зникає жадоба морального і фізичного насильства, клятий букет почувань, квіток душевного зла, що процвітає на корені модерного політичного ладу, при безсердечній та безсвятісній теорії.

Антон Никандрович перейшов думкою до свого конфлікту з бібліотекарем. Очевидно, тут прояв загального нездужання духа. Треба лікуватись. А чи можна окремій людині впоратися з хворобою? Виздоровівши, знову поглибишся в «жактівський» побут і дрижатимеш від страху, що владичні сили помітять у твоєму думанні розходження з приписами модерного корану. Вовком почнеш дивитися на ближнього…

Поглянувши на бічну алею, Антон Никандрович просіяв, бо помітив Астряба з папірцями. Хотів піти до нього, а роздумав: «Учиться; як скінчить, тоді я покличу».

І заходився оглядати фундамент від зруйнованого собору. У підземеллі, звідки викидувано саркофаги, — склад картоплі; зверху насипано землі і впоряджено простенький квітник для радости населення; кругла ділянка зелені буйно зірвалася до великого ліхтаря, підвішеного на чорних дротах. Тихенько погойдуються полум’яні канни, облиті росою.

Але колір квіток викликав гостре почуття в старого, змореного думкою про дуель. Ніби лезо врізається в груди Серпокрилові: розтинає білу шкіру, дуже білу шкіру людини з рудим волоссям, а потім входить в глибину тіла; гаряча густа кров липким струмком обливає металічний предмет.

На одну секунду повиділося це Антонові Никандровичу, але жах, якого не можна віддати словами, входить в душу і судомить її. Цей жах з’являється, мабуть, тоді, коли людина переступає межу, навіки заборонену їй. Почуття таке хворобливе і болюче, що Антон Никандрович заплющує очі, затуляє їх долонею і в нервовій спазмі кривить рот; вискалює сціплені зуби, стягнувши бокові м’язи на шиї.

Можливо, що більшість мужчин, коли бере в руки дуже гостре металічне знаряддя і проходить мимо кого–небудь, почуває в собі жорстоке, якесь первісне наведення — наміритися і зачепити; але тією мірою, якою особа віддалена від стану дикунства — вшляхетнена, — вона легше подолує в собі цей психічний атавізм. Безодня, куди манить смерть, закружуючи голову, впливає не на всіх, як і звичайна безодня в горах, коли відкривається на віддалі одного сантиметра від черевика.