Рай
Шрифт:
Самого господаря, Павла Полуниці, немає дома: він на роботі. Дідок, що бавить дитину, — то батько його. Жінка, що порається в світлиці, — то дружина його многоклопітна, многотурботна, бо доводиться їй одягати і годувати трьох дітей: найменшу донечку, що тішиться в діда на руках; найстаршу — ученицю десятої кляси (її немає дома, десь пішла в своїх негайних справах, мабуть, швацьких, бо допомагає матері приробляти на хліб), і восьмирічного халамидника, що й собі випурхнув з гнізда, невідомо куди.
Нелегко прожити шістьом членам родини на чотириста п’ятдесят карбованців заробітної платні, коли щоденна
— Добридень! — гукає Антон Никандрович до дідка і спирає голову на долоню; і щулиться від світла, як кіт, що он сидить на веранді.
— Доброго здоров’я, сусіде! — обзивається дідок. Дівчинка дивиться, посміхається, ворушить пальчиками собі зачіску з бантиком ясно–рожевого кольору, який так гарно пристає до її пшеничного волосся та білого вбраннячка. Дідок підходить з дитиною під вікно:
— Видужуйте швидше! Бо вже скучаю!
— Я здоровий, — запевняє Антон Никандрович, — сьогодні відразу покращало: чи від каші з курятиною, чи від зілля, чи від процедур у клініці, — невідомо… а почуваю силу в м’язах, твердо стою, не хитаюся на місці.
Дідок зважує:
— Не знаю, як клініка, а що курятина помагає, то я вам правду кажу.
— Ви послідовні, — сміється Антон Никандрович, — курчата в вас, нівроку… ранні.
— Нужда — наймудріший майстер на світі, — філософствує дідок. — Що чувати?
— Так, як і було: по всій Европі за петельки тягаються.
— Дотягаються, я знаю. До того дотягаються, що весь світ під церквою стоятиме з торбинкою та з ціпочком, руку простягатиме: «Дядечку, Христа ради, дайте скориночку!» Це вже багато разів було.
— Ваша правда, Григорію Кіндратовичу, — проситиме і на лірі приграватиме.
— Приграватиме! — говорить дідок. — А ми збоку будемо й свій картуз підсувати, може, кинуть мідяк.
— І це побачим, як доживем. Скоро прийдеться день на тім світі стрічати.
— Не думайте про це! Навіщо себе печалити?
— Як же не думати? Про це думали всі, шукали розгадки. Всім помирати…
— Підождіть, а чи думали, як родилися, мовляв, навіщо"я на світ приходжу? Не хочу!
— Коли б дехто з філософів міг тоді думати, мабуть, сказав би: не хочу. Відбирає ж дехто собі життя.
— Я жартую, — поправляється дідок, — а тепер спитаю вас: чи думали, як кохалися та милувалися, аж п’яні, аж одні зірки їм гасли, а другі засвічувались, — чи думали, для чого воно?
— Можливо, й думали, але за всіх не поручусь.
— Так ото нехай вони разом думають про одне і про друге. А то — мов діти: цукерку дай, сміється, а лобом тріснеться об одвірки, сідає й плаче, аж заходиться. Звичайно, смерть страшна; ну, однаково, хоч бійся її, хоч не бійся, — не поможеться. Ще ніхто не відкупився і не відмолився, ні цар над царями, ні чернець між ченцями, ні раб під рабами. Виходить, найважніше: якщо вмирати, то чесною
— Ви, Григорію Кондратовичу, великий філософ.
— Який з мене філософ, — одвів голову набік і вусом ворухнув дідок, — кажу, що думаю. Я, правда, чув про одного філософа, — він у станиці Джереліївській жив; простий собі козак… Було йому літ із вісімдесят, а він у степу снопи в’язав. Почув, що приходить остання хвили на — вмирати треба. То він пішов додому, надів нову сорочку, свічку засвітив і ліг на лаві. Схрестив руки, дер жачи свічку на грудях, і молитву читає: «Сподоби, Господи, переставитися рабу Твоєму»… Пройшло чверть години, ~ знов читає молитву. Півгодини пройшло. Година пройшла. Тоді старий підвівся з лави, дмухнув на свічку і поклав її на полицю, каже: «Не буде діла!» І пішов у степ снопи в’язати. Ото, я гадаю, був великий філософ. А я що?
Антон Никандрович, сміючись, починає сперечатися:
— Ви ж на мою користь розповіли про старого козака. Хто істину знає, той філософ.
— На це є книги. А я так навіть і в читанні не твердий, не то що в писанні. Цілий вік робив.
— Найбільша істина в книзі життя, — говорить Антон Никандрович.
— Про життя — це правда; таку книгу я до дірок зачитав: ледве встигає невістка залатувати на ліктях та на колінах. Погано, коли чоловік, мов нужденна кузочка, по трісках повзає, і вгору глянути ніколи, хіба що на старості літ. Буває, перед сном вийду, гляну на зорі, подумаю собі: коли б спромога пожити, як людині сказано, без гризоти, без злоби, — тоді з ясністю на душі можна відходити у незвісність. Наша думка, — що вона бачить? Нитки в сорочці: як вони випрядені та переткані, взорами вкрашені; глядимо на видимий світ, як на сорочку… а хто в неї вдягнений, хто її носить, — от вам загадка! Біда наша від того, що небо забрали; нема його, бо вкрадено! Блукаєм, терпим: чогось нестає нам. Ви ж подивіться на рослину — яка вбога, а в небі силу знаходить; як зацвіте, — серцем радієш. А від нас небо закрите; чорні орли над душею сидять.
— Григорію Кондратовичу, якби вашу думку викласти, вийшла б добра книжка.
Дідок сміється в голубину борідку. Гомонить до дівчинки:
— Ходім, Оксанко, бо дядя скаже, щоб я в університеті лекції розповідав. То глядіть, Антоне Никандровичу, приходьте до нас під яблуню. Будемо чай пити; тютюнець маю, куди там папіроси!
Погуляв дідок до квітника.
Антон Никандрович відхилився від підвіконня і ходить по кімнаті, заклавши руки за спину. Думки не вкладаються ні в чотири стіни, ні в степові межі, ні в кордони держави.
— …Чорні орли, колотнеча неправд, — ворушить губами Антон Никандрович.
Він затримується напроти відкритого вікна. Крізь хмару прорізаються смуги від сонця, так, мовби стала сліпуча колісниця, і колесо її торкає віссю хмару, а куті спиці, розбіжні, як віяло, біліють над земною зеленню.
З сусідньої кімнати, крізь стіну, доходить згук: мелянхолійно плещеться хвиля на клявіятурі. До чогось кличе вона; до чого? Серце чує, а думка — не відає, не знає.
ВІРОІСПОВІДНА НОТАТКА АНТОНА НИКАНДРОВИЧА