Чтение онлайн

На суді Нарцисов став, як мур, на оборону жінки — проти спотвореної дівчини. Свідчив, що сусідка сама йому на шию вішалася, а він, самовідданий охоронець громадської безпеки, був стійкий, наче Йосиф Прекрасний. Дівчина плакала, повторювала, що Нарцисов говорить неправду, — хто ж повірив?.. Повірив тільки один — її попередній кавалер, до якого була неуважна: робітник нафтоперегінного заводу. Він знайшов для дівчини нову кімнату і заручився з нею. Порадіє хлопець, бо наречена вернула собі вроду, а на додачу порозумнішала. Відьма зітхнула і скинула очима на гостей:

— У вас яка справа?

— Високодостойна пані, — почав Антон Никандрович, — ми наважились турбувати вас, бажаючи знати

майбутнє. Крім того, я хочу, за вашою допомогою, позбутися хвороби серця — тяжкого ускладнення після грипи.

Чарівниця підвелася, легенько позіхнула, при цьому — ритмічно поторкала собі уста стрункими пальчиками і вийняла з шафи аптечну склянку, з якої набрала сухого зілля — сипнула його в полум’я. Дим підійнявся над таганчиком при дзеркалі. І там стало чудно привиджуватися: чорний півень налітає на півня червоного; клює і мордує його: валить на землю і довбає очі. Переможений півень зненацька підскакує і кидається на ворога: так дзьобає, що вбиває відразу.

— Чи ви зрозуміли? — спитала чарівниця.

Клієнти вклонилися.

Тоді повела в сусідню темну, мов підземелля, кімнату, щось у повітрі розсипала з жмені, пошепотіла пристрасно і ждати стала.

Просвітліло на височині грудей, і поволі окреслилися дві труни: червона і зелена.

— Дивіться всередину! — звеліла господиня.

Зазирнули гості в червону труну і, нажахані, відсахнулися: вгледіли кров… трохи несповна її. Отямившись, заглянули в зелену труну і замилувалися на дорогоцінності в ній: золоті келехи, діядеми з перлами, серги, перстені, безліч речей. Стояли вчудовані гості над скарбом, аж поки видиво зникло; призвичаєними очима розглянулися по кімнаті — нічого немає… чотири голі стіни. Жадного навіть горняти на підвіконні, щоб містилася хоч одна галузка ясминова.

— Виходьмо! — прочинила знахарка двері. — Кров у червоній труні віщує велику війну: якщо й скінчиться братовбивство, то скоро доля знов зажадає жертви — ось чому труна неповна. Ще раз повинна пролитись кров… згинуть ті, що мучать людей і вбивають. Як наллється червона труна до краю і геть відійде, тоді почнеться побут щасливих людей, без смертельного клопоту. Людям належатимуть усі багатства; тільки одна думка буде страшна: що кожному, серед добра і втіхи, суджена смерть, на це і вказує сама зелена труна. Вам обом приведеться бути на війні, хочете чи не хочете, то вже краще свобідною волею стрінути призначене. Обом суджено скропити кров свою на ґрунт, а потім… потім багато мандрувати. Ви ж обидва цього хотіли! Знайте: все, чого ми бажаємо, здійсниться, але не тоді і не так, як думалось, А вас, — звернулась ворожка до Антона Никандровича, — попереджую: бережіться моря! тільки його бійтеся! більше нічого.

Після цих слів подала старому гранчасту склянку.

— Візьміть і випийте!

Антон Никандрович послухався. Відчув, як холодний трунок розливається під грудьми і як після цього зразу починає з оксамитною м’ягкістю, з невисловимою приємністю битися серце.

— От, — сказала відьма, — наша розмова й скінчена. Коли Антон Никандрович вийняв з кишені гроші і простягнув до піддзеркалля, господиня скрикнула:

— Соромтеся! Щоб я з вас гроші брала, навіщувавши стільки лиха?.. Та ніколи. Ідіть!

Граціозно виштовхала гостей з кімнати.

— Пречуденна гіпноза! — скрикнув Олександер посеред двору, набираючи повітря, ніби він — трохи риба. — Перший раз переживаю…

— Вірно: гіпноза і здогад.

АНТОН НИКАНДРОВИЧ ЛАДНАЄТЬСЯ ПИСАТИ

Ольга ставить біля вікна перемитий посуд, поглядає на

журнал, що в Олександра в руках. Студент читає, поки старий нап’ється ріденько завареного і охолодженого чаю.

— Бачу, Ольго, ви добра господиня, — визнає Антон Никандрович, — якби я мав дочку, завжди казав би: по дивись на Ольгу, вона швидко порядкує, і всі мої папірці на місці.

Ольга червоніє.

— В уяві товаришки Молоточкіної порядок буває тоді, коли всі речі рівно складені; але в тому порядку я нічого знайти не можу, — розводить руками і похитує головою, втягнутою в плечі, Антон Никандрович; а потім додає:

— Це так само, як з нашим громадським життям: все рівно розписане: ембе, емка, профком, профзбори, виробнича нарада, змагання, ударництво, але гіршого безладдя в світі важко знайти. Що ви читаєте, Олександре?

— Літературний журнал за лютий місяць; професор Крякучін розгромлює неоклясицизм.

— Будь ласка, один невеличкий уступ…

— Читаю: «…в школі славнозвісного колись «неокласицизму» відзначаємо прагнення поміщицької інтелігенції до гегемонії в культурному процесі».

Антон Никандрович здригнувся:

— Він пише про літературу, як секретар районної міліції — протокол про вкрадений керосин. Але проф. Крякучін першорядний ерудит. Я останнім часом роблю так: зосереджуюсь думкою на тому, як саме пише автор, правдиво чи ні. Навіть думки нам далекі, але висловлені щиро, без гістерії, фальшу, лайки, стають цікаві. Тут мешкає колишній журналіст Геннадій Лебедінов; говорити, навіть сперечатися з ним — надзвичайна приємність.

— Лебедінов? — перепитує Олександер. — Сьогодні познайомився з ним біля парадних дверей.

Ольга перестає витирати тарілку і повертає обличчя до бесідників:

— Яке мирне прізвище!

— І сам Лебедінов дивовижний: ніби дванадцять років перебував у летаргічному сні, тепер пробудився і починає з того, на чому заснув. Зберігає портрети імператора і його супруги; в празникові дні виймає їх з безодні нафталінового духу, вішає на стіну і милується безкінечно. Витає в мріях про відновлення неділимої — в старому, білоімперському вигляді. Словом, особа з музею древностей; мумія, що ожила і никає по дорогах сучасности, почуваючи в серці більшу, ніж ми, — я кажу це серйозно, — спорідненість… а! марно говорити! Лебедінов ходить, як привид минулого, а можливо трішки — і майбутнього. Щоб рушити з місця, потребує чужої допомоги. Якась чудна недуга в нього, я забув назву. Ходить дідусь, як кожна нормальна людина; а коли спиниться, треба його штовхнути, — він знов ступає далі. В речах — потойсвітня архаїка. Я збайдужів до того, що він говорить; прислухаюся до голосу: як він говорить. Я рідко чув у людській мові таку сувору щирість. Лебедінов — криштальна натура, хоч, здається, загубив духовне сонце. Зберіг натомість благоговіння перед імператорською родиною. Побожний, як священик; бесідник він найсимпатичніший на світі, особливо за шахами. Я бачив, як він змагається з старим черкесом, Ібрагімом Гедуадже. Лебедінов грає красно: рухає вежі в високій симетрії і з красою винаходу. Гедуадже сплітає ходи фігур в узори. Обидва — у величних позах і вишукано чемні. З них можна картину писати.

При цих словах Антон Никандрович починає ладнати папірці до писання і близько присуває невиливну чорнильницю.

— Ви що — додому? Дітки, завтра жду… Глядіть,"мої дорогі, жду! Спасибі, що не забуваєте.

Зоставшись сам, сідає до папірців.

Літо пропливає за вікном, корабель з голубими вітрилами. Горлиця сідає на підвіконня, походжає, роздивляється; як і щодня, шукає рожевими очима пшеничної крихти.

ВІЙНА СТУКАЄ В ДВЕРІ