Чтение онлайн

– Не залишив. А яке це має значення?

– Має, люб'язний мій Григорію Миколайовичу, ще й яке значення має! Бо виходить у нас от що: як доказ свого шляхетного походження чи то від польського, чи то від малоросійського дворянина ви збираєтеся продемонструвати деякі речі. При цьому засвідчити зв'язок цих речей з вами в момент вашого народження може одна-єдина жінка – ваша колишня вихователька Гафія. Яка заради улюбленого приймака, зрозуміло, підтвердить усе що завгодно…

– Так як ви смієте!..

Хвиля крові вдарила в голову Теплову, кулаки стиснулися самі собою.

– Облиште

гніватись, люб'язний. Я говорю з вами подружньому, але якщо справа з вашим походженням дійде до серйозного розгляду… Повірте, Григорію Миколайовичу, і з вами особисто, і з вашою колишньою вихователькою Гафією заговорять зовсім по-іншому. Я ж усього лише констатую, що через відсутність власних дітей Гафія, як найдобріша жінка, всю душу вклала у ваше виховання. Тоді чи можна покладатися на її слова, якщо заради райдужної перспективи свого вихованця вона, зрозуміло, підтвердить і спростує все що завгодно?!

– Давайте-но покличемо Гафію, самі її розпитаєте! Вона по господарству клопоче, – Теплов попрямував до дверей, однак Розум зупинив його:

– Облиште діяти, Григорію Миколайовичу, а краще тверезо оцініть мої слова. Особисто я не сумніваюся в Гафії, але інші цілком можуть засумніватися. Ті, від кого залежить рішення про визнання вашого шляхетного походження… Отже, інших свідчень, залишених живими або мертвими, у нас немає. Тоді повторюю: чи повірять зацікавлені особи тому, що уламок шпаги й старий пергамент були пов'язані з вами, люб'язний мій Григорію Миколайовичу, в момент народження?..

Відчувши вбивчу правоту Розума, нещасний Теплов у пориві розпачу схопився за голову й похитнувся. Він навіть змушений був зробити кілька кроків і обпертися об стіну, щоб не впасти.

– Ну, що скажете на мої слова, Григорію Миколайовичу? – луною долинув до нього голос фаворита імператриці. Ад'юнкт відповів лише нерозбірливим шипінням крізь зуби: по суті, заперечити було нічого.

– Я так і знав, – зітхнув обер-єгермейстер. – Щоб вам у настільки сумнівній ситуації повірили, одного лише слова добропорядної монастирської нахлібниці замало, а ніяких інших свідчень ви не надасте. Ви що ж, люб'язний мій, хочете, щоб і вас, і вашу тіточку Гафію обвинуватили у лжесвідченні?! Ви хоча б уявляєте в усій повноті жахливі наслідки такого обвинувачення?..

– Так, це буде жахливо, згоден, – через силу прохрипів Теплов.

– Ну от бачите… Я ж, купивши вашу таємницю, зумію застосувати її з набагато більшою користю й розмахом, ніж ви. Мені каверзи чинити навряд чи насміляться – ну, ви розумієте…

Бідолашний ад'юнкт мовчки кивнув на знак згоди.

– Але я, зрозуміло, не забуду людину, що пожертвувала мені настільки коштовні відомості. До того ж, врахуйте, відомості ці будуть добре оплачені, присягаюсь.

Теплов вагався. Йому надзвичайно хотілося довідатись, ким все ж таки був його іменитий предок?! До того ж, втілення мрії про керівництво Академією наук уявлялося таким близьким…

Обер-єгермейстер же пропонував, поза сумнівом, вигідну угоду: в результаті Григорій уже зараз мав одержати чималі гроші, виконання мрії в майбутньому, але головне – високе заступництво фаворита самої імператриці!

Що ж обрати: журавля в небі

або синицю в жмені?!

– Наважуйтесь, Григорію Миколайовичу, наважуйтесь, – підбадьорив його Розум. – Або зараз, або ніколи! Ви допоможете мені, я допоможу вам. Або можете нічого не робити, залишимо все як є – але тоді самі розбирайтеся з труднощами, які, гарантую, у вас неодмінно виникнуть. Тож як, домовились?

Усе ще продовжуючи вагатися, ад'юнкт зненацька згадав розмову з Ломоносовим. Якось у розпал гулянки підпитий рудознавець повідав Теплову по секрету, що в 1736 році його вигнали утришиї з Московської академії наук лише тільки за те, що намалювавши родовід своєї рідної тітки, Михайло Васильович заїкнувся було і про своє дворянське походження. Якби не вчасно отримана від Феофана Прокоповича допомога, ніколи б більше Ломоносов не займався наукою, милою його серцю й корисною розуму…

Щоправда, то було всього лише хмільне марення…

Хоча як знати, як знати…

І Теплов нарешті зважився:

– Що ж, домовились!

– Так-то краще, люб'язний мій Григорію Миколайовичу.

Ад'юнкт пішов у сусідню кімнату, виніс звідти грамоту й уламок шпаги. Тільки от золотий натільний хрестик вирішив залишити собі, як дорогу серцю пам'ятку.

Розум же взяв уламок шпаги [2] , повертів у руках, відклав. Потім перейшов до щедро просоченої кров'ю грамоти, з усією можливою уважністю вивчив постраждалий запис. Похитав головою: так, важко буде щось довести.

Хоча в нього є те, чого немає в Теплова: прихильність Її Імператорської Величності. І як необхідний додаток – необмежені кошти. А головне – зв'язки! Тож спробувати треба неодмінно.

Потиснувши на прощання руку вкрай засмученому ад'юнктові (почуття якого він прекрасно розумів), обер-єгермейстер скочив у карету, крикнув візникові: «Пішов!» – і захлопнув дверцята. Коли екіпаж зірвався з місця, у грудях в Теплова щось кевкнуло, він побіг слідом за каретою, але одразу зупинився.

– Що ж, стявши голову, за волоссям не плачуть, – мовив Григорій і пішов назад до будиночка Гафії, розмірковуючи на ходу, чи правильно зробив, продавши своє дворянське походження за обіцянку заступництва з боку фаворита… який завтра може й у немилість впасти, хіба ж ні?!

До речі, ад'юнкт тільки тепер зметикував, що конкретну суму угоди вони практично не обумовили.

Отак і сталося, що хоча спадкоємцем славетного шляхетського роду був Григорій Теплое, але дворянство замість нього одержали зовсім інші люди – брати Розуми.

Сюжет майже біблійний: за сочевичну юшку було продано якщо не первородство, то щось дуже близьке – шляхетність…

І не тільки!..