Пролісок, Грабовський Павло Арсенович

Пролісок

на обложку

Грабовський Павло Арсенович

Шрифт:

НАРОДОВІ УКРАЇНСЬКОМУ

Я бачу: ти до краю достраждався, Народе мій! О, чи на те ж хіба З нещасним прошлим ти єдино здався, Щоб буть рабом, потурачем раба? Стогнав ти вік у муках лихоліття, Не маючи податися куди; Зідравши шкуру з тебе, верховіття До ворога пролазило в ряди. Ти сам оставсь... Страшенна завірюха Гула, усе метавши навкруги... Не згинув ти; зберіг високість духа, Не витратив багатої снаги. З-під шин тугих німого бідуванню Життям лине отой могучий дух; Позбудуться нащадки горювання, Наздоженуть загальнолюдський рух;

ДО

СЕСТРОНЬКИ

Друже коханий, сестронько-раю! Життя здається сумом без краю. На світ, на люди чи подивлюся, Ніби підтятий чолом хилюся, Серденько мовкне, серденько в'яне... Але твій образ ангелом встане, Ясно засяє із домовини, Викличе з глибу святі спомини; Хочеться знову весь мир любити, Усім на добре мислить-робити, До законання [14] не скласти руки, За правду згинуть, піти на муки, Щоб певним братом, сестронько-раю, З тобою стрітись в іншому краю!

– До законання.
– до скону, до смерті.

"Коли бучний бенкет на всю губу товсту..."

Коли бучний бенкет на всю губу товсту Ти справляєш,- про тих спогадай, Хто квилить у церков, на дорозі, мосту І дрижить - простяга свою руку пусту: «Христа ради, на голод подай!» Коли скрутно в житті доведеться тобі, Зрадить віра,- поглянь лиш на тих, Хто до краю поклав свої сили слабі За насущний шматок у лихій боротьбі, А не витратив думок святих! Коли люду до уст розуміння своє Ти збажаєш як слід подавать,- Знай: забута верства богом на світі є, Що їй променя сонця під час не стає,- То на неї зверни працювать!

КОЗАКОВІ

Не хились додолу, зраджений козаче, Про лиху пригоду навіки забудь, Найлютішу муку серце переплаче... Кинь свій жаль нікчемний, без вагання збудь! Хай росте здорова, хай цвіте дівчина; Маєш собі щастя іншого знайти: Ти не одинокий, ти не сиротина,- Єсть у тебе вірні соколи-брати... Єсть у тебе думки, людові прихильні; То кохай їх щиро, поміж гурт неси... Всюди роздаються стони надмогильні: Власною нудьгою пекла додаси. Причинись до праці, де, служивши ближнім, За своє кохання чоловік не дба; Глянь лиш, як слабого знищено спроміжним... Там твоя турбота, там твоя журба!

НА БРАТНІЙ МОГИЛІ

Скорбота, сум... зарані склав ти руки; Жива душа в могилу полягла; Не стало сил боротись проти муки, Нелюдських, кривд, невимовного зла. За рідну волю бився ти зі тьмою, Святої правди мирові бажав; Життя твоє повік було тюрмою, Та ти його на інше не зважав. Загинув ти,- взяла своє недоля,- Мов одірвалась вітка від гіллі; Насіння ж те зберуть онуки з поля, Що сіяв ти з любов’ю по ріллі. Твоя труна незнана буде миру; Життя ж нове збудують труни ті... Молюся я, хай прийме душу щиру Замучений катами на хресті!

МРІЯ

Не знав я щастя серед світа, А от бажається, проте: Назад вернути давні літа, Побачить дітство золоте. Бажав би часом полинути До тиші рідного села, На шлях народний повернути, Якого доля не дала. Бажав би з людом сірим

злитись, З’єднатись жеребом одним, Ураз радіть, ураз журитись, Докупи навіть вмерти з ним!

ОМАНА

Тхне благодаттю круг мене, Квітом усе розцвіло... Як чарівничо зелене Наше убоге село! Легко,- ні суму, ні болю; Ніби душа ожива, Простір, пануючу волю Збуджена грудь почува. Кожне, здається, радіє; Любо щебечуть пташки... Знов ти мигнула, надіє, Сил надала здалеки! Пестять обійми кохані Серце любов’ю мені... Все ж те верзлося в омані, Все те я бачив у сні.

РОЗВАГА

Пада сніг, степи вкриває; Хуга б’є в моє вікно; Серце в грудях заниває, Що однісіньке-одно. Справді ж так? А мрії ясні; Шлях до світлої мети; А чаруючі, прекрасні, Дорогі мої брати? Хай же виє хуга люта, Жахом серце зворуша: Сил здобуде думка скута, Загартується душа!

ХИМЕРА

На хвилю б тільки 'збутись туги, З неволі виглянуть на світ, Спинить тяжке чуття недуги, Украйні кинути привіт! Як гірко трупом почуватись, Безслідним полум’ям згоріть, До жизні-праці марно рватись, Душі коханої не здріть!

"Доки сонця, доки світу..."

Доки сонця, доки світу, Доки рясту, доки цвіту, В радощах-журбі,- Серця кращі почування, Найщиріші поривання, Душу - все тобі!

ТРУДІВНИЦЯ

Хмуро дивилася школа, В бовдурі глухо гуло, Вітер вривався зокола, Сумно в хатині було. Мертва трудівниця-пані Біла, як віск, на столі Там почивала, заранні Збувшися скорбів землі. Рук і на час не складала, Щиро кохала діток, Листу якогось-то ждала,- Тільки і знав наш куток. За день одсунула книжку, За день не стала робить, Як опинилась на ліжку,- Нічим було пособить. В непогідь, стужу злиденну (Певно, сама сирота!) Зайде в хатину нужденну, Словом усіх повіта. Дасть, коли треба, поради, Викладе все до пуття... Боже! З якої б то ради Їй відбирати життя? Журно посходились дітки Обік німої труни: Втратили неньку сирітки, Втратили промінь вони. Вдарив і дзвін похоронний... Нічого, мабути, ждать: Треба людині сторонній Шану останню віддать. Дим закурився з кадила, Серце зворушував спів... Що дітвора голосила,- Просто не чути попів. А як на цвинтарі стали, Кинули грудку землі,- Гірко батьки заридали, Аж надривались малі. Мовчки вернули на помин, Що громадяни знесли, Якось не складувавсь гомін, Навіть дяки не пили. Та й розійшлися по хатах, Школа осталась пуста... Хуга свистить по загатах, Жалібно труп заміта.