Чтение онлайн

А тепер він сидить тут, осьде, мов затроєний, як на глум і сміх, і мусить смертельно тужити за нею!

Він, найбагатший, найкращий, він, за котрим у селі всі дівчата гинуть, - він тужить даремно!

Сього з ним не бувало ніколи. Він скрегоче зубами й б’є кулаком по дереву.

Яка вона красна, яка чудово красна! Перше в короткому сні вона йому снилася. І сього він не може нагадати собі докладно; нагадує собі тільки, що вона близенько притулилася до нього, і йому від її дотику засіяло в тілі, мов сонце. Притім вона засміялася так тихо, як тоді, коли він був

сказав їй, що за ним усі дівчата «гинуть». Та й намовляла вона його лізти з нею на таку висоту, де вже чоловікові крутиться голова.

«Мусиш мене шукати», - сказала вона йому між іншим, і сі слова затямив він собі добре, і навіть тон її голосу. Сьогодні рано він сів на свого дикого коня і, мов божевільний, пігнав дорогою, котру пройшов з нею.

Може, вона сидить десь там і малює смереки та слухає, як ліс шумить? Ллє не найшов її.

Раз причулося йому, що щось, похоже на людину, йде лісом. Він, заперши в собі дух, надслухував на всі боки, стояв нерухомо, мов тигр на чатах… Та то був лиш олень, і кінь його зо страху мало не скочив у пропасть… Стільки йому було з тої їзди.

Тоді все було таке гарне, мов сонце в саме полуднє. Він хоче, щоб воно знов було так гарно. Таж він любить її… так, тепер прийшла черга на нього вмирати! Він сміється, а сердце його повне лютих сліз…

Тоді вона відійшла з поглядами, якби світ для неї став раптом інший, якби вона стала іншою людиною. Була біла, як сніг, і її великі сумні очі сіяли так чудно… Господи Боже!

– Любиш мене?
– запитався він був її. Вона не відповіла зараз, але сказала після короткої задуми з утомленим усміхом:

– Ні.

– О, ти любиш мене!

– Може!

– Чому може?

– Бо… бо то щось інше

Чи вона глузувала з нього, що вже не показувалася?

Чи вона дійсно не прийде вже більше?

Се було неможливо!

Сільські дівчата приходили не раз і не два, як кого любили, напримір його! Гордо й нетерпеливо потряс він пишною головою, і придавлений, лютий крик вирвався з його уст.

Так, він просто казився…

Він чув, як душа його була немов рознесена і вже не ладналася. Він ледве дбав про свої коні та ледве гонив їх напоювати.

Що діяти?

Що діяти, щоб її бачити і знову мати?

Ллє як вона почту ще раз попадеться в руки, то мусить піти уверх до нього; добровільно або ні. Вона мусить. Він того хоче.

Він буде сидіти з нею сам-один. Вона любить бути сама. Тут може вона від ранку до вечора прислухатися шумові лісів і ніхто їй не буде перешкоджати. Він зможе прийти до неї, бо вона буде його, але чужинці…

Він грізно зморщив чоло.

Най би лиш котрий поважився! Полетів би з розбитою головою в яку пропасть так, що й коригуни не найшли би його.

З гуцулами в любові непорадно жартувати.

Але їй було б добре в нього.

Усі ліжники, що ховала його мати дома, в долині, у скрині для нього, він би їй повиносив уверх. Усі пестрі шовкові хустки, шовкові матерії, срібні монети, барвні питні вовняні пояси, всі багато ткані, білі, як сніг, сорочки, шкури з медведів, що він сам убив, усі вишивані кожухи - все

те він би виніс уверх і окружив її тим.

Свого чорного коня з вирізаним сідлом, украшеним сріблом, що дістав ще від свого діда, - він би їй теж подарував, бо, само собою розуміється, вона не сміла би ходити пішки. Справдешня гуцулка не робить того.

Лиш аби коневі не захотілося ставати під нею дуба, як він се радо робив коло кождого мосту, бо тут йому зараз була б остання година! Він би його зараз застрілив; так як золотогриву кобилу, що дав йому раз у полонину якийсь пан. Він хотів їй вичистити рану в нозі, а вона його за те вдарила ногами в бік, так що він майже дві неділі мусив сидіти дома, як каліка. Він за неї потім заплатив, а може, й переплатив, та й вона дістала своє! Так, він добрий, коли добрий… але коли лихий!. Зарив руками в волосся і тре собі чоло та думає в одно, як би її міг дістати. Уже він щось видумає.

Адже ж у нього ще й червона шовкова хустка, котра їй була випала з-за пояса й котру вона забула взяти з собою. Як вона пахіла! Бог знає, між яким зіллям лежала. З нею він може піти й до старої гуцульської знахарки. Вона, певно, поможе, коли вже нічо не поможе. Та поки що він не хоче мати з бабами ніякого діла. Сам хоче щось видумати.

Двері від хати створилися, і вийшла його мати та й стала кликати до вечері.

– Не хочу їсти, - відповів смутно, не піднімаючи голови.

– Бог з тобою, синку мій, - відповіла вона поважно, - та я вважаю, що тебе хоче вчепитися слабість. Най Христос її задержить… най добрі святі її уб’ють.

Із засумованим лицем помацала його чоло і пробувала поглянути йому в очі. Він бокував від її тривожно вивідуючих очей.

– А видиш?
– сказала мати з тріумфуючою гіркістю.
– Вони врекли тебе там в долині. Бог би їм заплатив. Дай-ко, най я ти виссу з чола нечисте.

І, цілуючи, виссала з його чола уроки.

– Так, тепер буде ліпше; а по тому знов я згашу вугля і підкурю хату зіллям. Ах, - нарікала, - нещаслива тота година, коли ти втяв оце дерево. Вернув єсь ся мені домів хорий і зі смущенов головов. Сопілки не киваєш і мало що їш. Святі уб’ють зле, вержуть його на твоїх ворогів. Но, ходи в хату… чого ти тут із сокиров?

– Хочу йти в ліс.

– Чого?

– Хочу втяти ще одну смереку.

– Чи ти вдурів? Боже тебе борони!
– сказала перелякана.
– Хочеш другий раз бути замкнений… і захорувати? Дай покій, душко, дай покій. Ще держить тебе лиха година, і ти ще не цілком чистий.

– Я піду, мамо, мушу йти, - відповів мрачно і опустив голову, укриваючи лице обома руками.

– Я, - казав він далі, - хочу покласти тут коло колиби ще одну загороду на вівці. Може котра заслабнути, і ти б її дозирала, як я є в лісі коло других або коло коней. Я се зроблю, мамо. Та тепер я злізу з гори в ріку, де ловлю стругів, і витну там смереку. Там ліс густіший, ніж деінде, і голос сокири загубиться. Я втну дерево попри саму землю й накрию пень мохом. Таки на місці нароблю собі вориння і вкину тріски в воду, нехай тоді йде хто й подасть мене до суду! Я не боюся!