Приказки, Руданський Степан Васильевич

Приказки

2012 г.

5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

Руданський С. В.

ПРИКАЗКИ

ПРЕСЛІВ’Я

Вір не вір, а не кажи: «Брешеш».

Народився я на світ, Як їдного рання Моя ненька забагла Шпаків на снідання. А я, хлопець-молодець, Пожалував мами, Серед лісу відпитав Дупло зі шпаками. В дупло руку - не іде, Голови не впхаю, Сюди-туди край дупла - Та й сам улізаю. Ходжу голий по дуплі… Шпаченят до ката! Я в пазуху й загорнув Тії шпаченята. Вилізати б, так не то!.. Я й домудрувався, Лиш сокиру притащив, З дупла прорубався. Гиц із дуба на коня! Кінь собі брикає, А сокира моя все Зад йому рубає. Нагадався за сім миль, Назад подивився, А у коня, як на сміх, Лиш перед лишився. Я і взявся йому зад З верби підправляти, І підправив, та й заліг На годинку спати. А кінь ходить по траві, І перед пасеться, А зад росте та й росте, Аж до неба пнеться. А для моїх шпаченят Того було й треба - Додряпались по вербі До самого неба. Пробудився -

до шпаків - Та де вже до ката!.. Аж на небі половив Свої шпаченята!.. Ото знову до верби! А верба й пропала, Бо коняка напаслась Та й, знать, побрикала. Щастя тілько, що святі Не горшки ліпили, Але якось на той час Гречку молотили. Розказав я їм біду, Випросив полови Та з полови ізсукав Мотуз прездоровий. Вп’яв до неба та й униз! Мені й горя мало!.. Аж до низу на сім миль Мотуза не стало. Згори й кажуть, що скачи! Але я не хочу, Що вгорі собі урву, То внизу надточу. І спускаюсь собі вниз, Мало й остається, Ще б урвати кілька раз, А мотуз не рветься. І висів я кілька літ, Мамина дитина, І висохла, як дупло, Уся середина. А рій якось пролітав Та туда й забрався, Наніс меду, щільників, Розхазяювався. Наніс меду кілька пуд, Ну його з бідою!.. Мотуз рветься - я в багно Чуть не з головою. А тут якось по багні І качка ходила, На чуприну набрела, Гніздо собі звила. Яєць много нанесла. За дітей помовка, Аж нечистая несе Голодного вовка. Та фурнула з голови, А той завинувся, Поїв яйця та й на чуб Хвостом обернувся. А я за хвіст: «Гуттю-га!» А вовк налякався Та як скочить - я і - гоп! На світ показався!

І ото вже я підріс, Літ десяток було; Дід ходив ще без штанів, А батька й не було. То, бувало, коли хто В гості запрошає, То дід сяде на полу Та мене й питає: «А хто ж, сину, піде з нас?» То я його гладжу: «Та хто б, - кажу, - не пішов, Все то їдно, - кажу.
– Або я піду туди, А ви сидіть, діду; Або ви собі сидіть, А я туди піду». А зимою холодно, Нічим затопити, То й питається дідунь: «Що, сину, робити?» А що ж, - кажу, - тра комусь Їхати в дубину!» То, бувало, й каже дід: «Хто ж поїде, сину?» То я й кажу: «Хоч сидіть, А я не поїду! Хоч посиджу я за вас, А ви їдьте, діду!» То, бувало, й їде дід… А раз таки, в біса, Потягнувся вже і я За дідом до ліса. Тілько входимо у ліс, Аж купа ломаччя! Я сокирою гу-гуп!
– Заєць з-під ломаччя. А ми собі не страшкі!.. «Гуттю-га!» - на зайця! Та живенько до ломач - Аж там сиві яйця. «Заберімо!» - «Заберім!» Зважили дрючками, То насилу що згорнув У шапку руками. Ото я їх і приніс, А в нас на ту пору Розквокталася свиня, Квокче коло двору. «Пійміть, діду!» Дід пійняв, Посадив на яйця… То ми мали шість волів, Як орлів, від зайця. Зараз таки й запрягли, Припічок зорали, То такого ж, кажу, ми Того хліба мали!.. Що як то вже нам женців Прийшлося збирати, То безрукая якась Сама прийшла жати. І нажала ж вона нам Та кіп наскладала, І стебла вже не було, А та іще жала. «А що, сину?
– каже дід.
– Треба спогадати, А де-то ми ті стирти Будем закладати?» То, бувало, я сиджу Та й дідові раджу: «Адже у нас комин е, На комині!
– кажу.
– На комині як складем, То й не тра сушити, А на печі, як бог дасть, Будем молотити!» То, бувало,святий хліб Аж комин колише!.. Їдна тілько нам біда, Що вклюнулись миші. А кіт якось на полу Із дідунем грався, Від дідуня гиць на піч, В закутку закрався… Та як хвостом замахнув - Жиди б його з’їли!
– То в помийницю стирти Так і полетіли!

III

А ото вже дід підріс Та й і одубився; Після нього через рік І батько родився. Та ото вже тра було Батька мені вчити; Але зато, як навчив, - То-то було жити! Все було у нас їдно: Здатність і заможність, І хазяйство, й ремество, І смак, і набожність. Мати любить все парне, А ми з батьком кисле, Мати парить по селу, А ми собі киснем. Мати ходить цілий день, Тілько оглядає, А ми з батьком уночі Вудку закидаєм. То, бувало, таки так В добрую годину, Як не клюнеться кожух, То тягнем свитину. Купувати коли що - То рука дрижала, Зато купим, то по нас Аж земля движала. А набожні що були, То сохрани, боже! Як до церкви серед дня І не пустять, може, То, бувало, уночі Церкву підкопаєм, Помолитись хоч на час Таки повлізаєм. То так собі розжились, Що й світлицю мали, Світилося, куди глянь, Лиш стовпи стояли! А одежі що було! Боже, твоя воле! Вісім було свит бери, А все тіло голе. Та й хазяйство таки ми Поряднеє мали, Бо сусіди навкруги В два плуги орали. Та й воли які були! Рога не дістати, Бо то чорт його і мав Кому доставати. А як поле ізорем, То вже чиє краще? То.не наше, а чуже, То чуже, не наше. А раз мати таки нам Збитка ізробила: Взяла батьковий кожух Та й гречку накрила. А худоби було шмат, Гречка лиш біліла, Та з кожуха як пішла - Чисто гречку з’їла. А було й таке у нас, Що ми й лавки мали, Та все-таки через ню І то позбували. Як умерла - де було Домовини взяти? Мусили вже для біди І лавки віддати. Та ще потім по біді І обід справляли, Взяли собі понад став Людей поскликали. Та й просимо їх удвох: «Пийте

юшку, люди! Як вип’єте теє все - То там рибка буде!» А тепер ми розійшлись - Батько шинк тримати, А я не так до шинка, Як люблю орати. Батько п’яний все держить За шинок рукою, А я орю, як уп’юсь, Носом за корчмою.

ГУМЕННИЙ

Їздив дідич за границю, Назад повертає - От гуменний на границі Пана і вітає. Поклонився, привітався. «А що там, Іване?» А гуменний йому каже: «Та все гаразд, пане. Одно тілько…» - «А що тілько?» Дідич обізвався. «Та то, пане, що ваш ножик Складаний зламався». «Ну! Зламався, так зламався, Що там споминати. Певне, хлопці мали гратись Та й мали зламати?» «Таки правда, ясний пане! Хлопці ізламали, Лиш не грались, а сивого Коня білували». «А з чого ж то сивий згинув?» «Пані хорували, За лікарством як погнали, То і підірвали». «То і пані хорувала? Ах, боже мій, боже! Що ж? Здорова моя пані? Говори, небоже». «Помоліться, пане, богу! День лиш хорували, А на другий од пожару Богу й душу дали!» «Од пожару?.. Що такеє?..» «Просте, пане, діло: Як зайнявся тік у пана, То все погоріло!» «Пані вмерла, все згоріло… Будь здоров, Іване!..» «А ще ж панна ваша вдома, Поверніться, пане!» «Що ж там, голубе Іване? Як там бідна дочка?» «А нічого, уповила Хлопця, як линочка!» Спом’янув тут бідний дідич Чорта і чортицю, Плюнув з лиха, сів на бричку: «Рушай за границю!»

ДОБРЕ ТОРГУВАЛОСЬ

Чи в Києві, чи в Полтаві, Чи в самій столиці З мазницею мужик ходить Помежи крамниці… У крамницях, куди глянеш, Сріблом-злотом сяє, Мужикові то й байдуже: Він дьогтю питає. У десятії крамниці Два купці сиділо… І в десяту мужик двері Відхиляє сміло. Відхилив: «Добридень, люди!» - І й зачав питати, Чи нема у них принаймні Дьогтю де продати. А купці переглянулись, Стихача сміються; «Здесь не деготь, - йому кажуть, - Дурні продаються!..» «Добре ж у вас торгувалось, Що все розійшлося І на продаж тілько два вас В склепу зосталося!..»

ЛОШАК

Напосілися злодії Раз на мужика І, чи з поля, чи із стайні Вкрали лошака. Мужик ходить, ломить руки, На святе дає; Коли чує - аж у стану Лошак його є. Поклонився асесорам Мужик-неборак; Асесори йому кажуть! «Пашол вон, дурак! На слово ему поверить! Экой дуралей! Приведи для показанья Восемь душ людей!» Мужик ходить, просить, поїть, Восьмеро найшов, Дав попові на молебень Та й у стан пішов. Поклонився асесорам Знову неборак. Асесори знов говорять: «Пашол вон, дурак! Экой чорт сюда приносит Этаво хахла! Суется с сваей кабылай!.. Есть важней дела! Придешь после!» Через тиждень Знов мужик іде, Вибирає, поїть свідків І у стан веде. Діла знову в асесорів, Гонять мужика. Став хазяїн, стали люди - Нема лошака! Аж піднявся і говорить Іден з-межи них: «Не відіб’єш ти коня[ки] Від тих станових! А як ще нас разів кілька Сюда поведеш, То будь певний, що й корову З дому ізведеш… Подаруй їм ту коняку І не голоси… А скажи, мов, що вклепався, Ще й перепроси!» І послухав мужик ради, Іде до панів: «Вибачайте, я вклепався!» Бух панам до ніг! «Как же ты, дурак, не знаешь, Что было твое, Да к чужому привязался, Выдал за свое?..» «Вибачайте, благороддя, За вину мою! Маю жінку і із нею Років сім жию, А щоб її який злодій В стан запакував, Мусив би-м панам сказати, Що єй не впізнав!»

СТАНОВИЙ

Гнався постом засідатель На чиюсь біду. Серед річки заламався На тонкім льоду. Б’ються соцькі й розсильнії, Б’ються рибаки. Водять шнури край пролому, Ості і гаки. Але йде жидок убогий, Пейсами потряс. «Гирсти-гирсти, - став питати, Що таке у вас?» «Засідатель утопився, Господи прости!.. Ходи, жидку, хоть поможеш Шнура завести». «Гирсти! Нащо то шукати Людської біди? Лиш карбованець наставте - Вийде сам з води!»

ГУСАК

Раз у баби перехідний Москаль ночував, Устав рано до походу Та й гуску украв. Доганяє його баба: «Служба! Почекай!» «А что, бабушка, мне скажешь?» «Та гуску оддай». «Ах ты, бог мой! Это гуска?.. Экой я дурак!.. Вазьми, бабка, ей-ей думал, Что зто гусак!»

ПОЧОМУ ДУРНІ

«Де бував-пробував? Розкажи, Іване!» «Та вже де не бував, Всюди бував, пане! Був не раз у Криму, Бував і в Полтаві, Ходив раз у Москву, Бував і в Варшаві». «А почім у Москві Дурні продаються?» «Та навгад не скажу, Які попадуться: Як мужик - так мужик, його й не питають, А пани - все пани, З ціни не спадають!»

ЧИ ГОЛОСНА ЦЕРКВА

Став у церкві батько з сином. Церкву вже кінчали: Засклепили, побілили, Олтар прибивали. «Слава богу, - каже батько, - Спомоглися люди. Лиш не знати, як то вона - Чи голосна буде? Постій хіба, - каже, - сину, Перед образами, А я піду та для проби Свисну за вратами…» Пішов свиснув разів кілька, Назад повертає. «А що, сину, голосная?» - Хлопчину питає. «Голосная!..
– хлопець каже, - Так і б’є луною!..» «Ану ж, - каже, - піди свисни, А тут я постою…» «Оце але!
– каже хлопець.
– Найшли що сказати!.. А чи ж я то який дурень У церкві свистати!»

1 2 3 4 5 6 7-17