Потойбiчне
Шрифт:
– Лорко… що це? – не сміючи навіть підняти голосу, спитав студент.
Лоріо з палаючими очима взяв його за руку і підвів до мольберта.
– Ти бачиш?.. От я й думаю тепер про неї…
– Про неї? – дивуючись протяг студент. – Та хіба ж ти не знаєш хто вона така? Це ж…
– Мовчи!.. – скрикнув Лоріо і аж затрусився увесь… – Ще ти писнеш одне слово…
– Лорько!.. Що це з тобою?..
– Тс-с-с. Ти мій бувший друг, і я тобі зараз розкажу… Ти подивись: тепер у неї в очах є те, що мені так хотілося побачити… Я думав, думав, я дивився, не перестаючи – і бачив ясно, що там, на тому портреті нема
Студент боязко дивився на свого товариша. Він хотів щось сказати, але Лоріо спинив.
– Тс-с-с… тс-с-с!.. Ти краще нічого не говори… їй болюче вражає вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати її, зробив тут оцю обстановку… рослин купив… У мене тепер тільки персня нема, а то я поставив би тут рояль… великий, дорогий… Сядь, сядь, я тобі буду розказувати, як я найшов її очі…
Ах, як я шукав їх, тих чарівних очей! Я спав – а вони бачились мені уві сні, яскраві такі, стомлені… Я виходив до річки – вони з хвиль блискали, плескались, мов русалки, і мов русалки ж, манили мене до себе в світлі блакитні глибини… Иноді я бачив їх високо-високо на дереві, серед листя… а листя жовте таке… жовте… Уночі часто я прокинусь, було, і дивлюсь угору. А там тріпотять скажено-веселі звуки і несуться в танці якісь безтілесні чарівливі образи… перегинаються так, знаєш, ґраціозно, плещуть в долоні. А сміх, сміх веселий який у них!.. Бакх регоче сп'янілий, а поганий Сатир силкується розв'язати сандалю на нозі у пишної німфи… А тільки блиснуть вони, очі – як все зникне, поблідне!.. Музика все далі і далі, і дзвін тихіший, мелодійний… а вони сяють‚ сяють, промені ллють у мою кімнату…
І так мені, знаєш, стидно стане за себе, за нас усіх, глупих людей… Я просив у неї прощення, а вона тільки скорботно так дивиться… з докором!
Ну що ж! Невже ти думав, що я вічно можу зносити той докір? Я мусив знайти її очі! І я знайшов!.. Я пішов просто до свого знайомого художника. Він п'яниця, так, він п'яниця, але у нього бувають золоті моменти. Знаєш – це велике діло: мати золоті моменти, мати хоч декілька хвилин у житті повних надхнення, забуття… Ми всі… Ми не мали й не будемо мати тих хвилин, а він мав, я знаю дух у нього живий. Він п'яниця – а він став і плакав, плакав над портретом… Я теж плакав – я думав тоді, що можна плакати…
І він сказав: «Так!.. Я напишу її очі»… Він сказав: «Я напишу».
Але ти думаєш, певне, думаєш, що я її кинув? О, ні! Я зостався у нього, я у нього жив, хоч він і не пускав мене до свого ательє. Я тільки ходив усе по хаті і ждав. А як я ждав?.. Так ждати можна тільки раз, тільки один однісінький раз у свому житті!.. За кілька день він крикнув мені: «Готово! Тільки голова». Я увійшов, і…
І Лоріо швидким рухом відкинув покривало з портрету… Блиснули очі… мов ударили по нервах… У хаті було тихо… Лоріо вдержував дихання…
– От… От бачиш?.. От і ти захопився – отак само і я. Я впав на коліна, я обхопив образ руками, я не хотів його пускати, а він кричав на мене: «Ти підлий! Ти хочеш посміятись з портрета! Його треба
І знаєш, – Лоріо блиснув очима, – якби він захотів відібрати собі портрет – я не вагався б ні хвилини задушити його! Але він – о, він людина! Він віддав мені портрет, а сам пішов… пити горілку…
І от бачиш: з тієї пори портрет тут, і я ні на момент його не кидаю… Навіщо ж я буду так ображати її? В неї й так уже кидали болотом… її ненавиділи, з неї сміялись… Бездушні люди. Вони втопили її, а потім сміялися з того, що її обличчя посиніло від холоду води… І мені… так жаль її… утопленої… так хочеться врятувати її… Я чую вночі, як кричить вона десь унизу… вона не хоче вмирати… Я чую… я кричу їй у відповідь… а витягти… витягти – не можу… І я плачу… плачу тоді… прошу прощення… А вона… вона не хоче простить мені за те що… я теж людина…
І, тихо схиливши голову на руки, Лоріо беззвучно заплакав… А з пишних золотих рам сяяло красою райське обличчя…
III
Лоріо увійшов до купе вагону. Бережно поклав щось велике, загорнуте в білий єдваб. Сів і сам, одкинувшись на спинку. Доокола йшла звичайна метушня: стукали дверима вагону, увіходили, вибігали, заглядали до купе. Лоріо встав і зачинив двері.
От дзвінки, другий, третій… Короткий свист паротяга – і рухнувся тихо з місця вагон… швидше й швидше летять назад і станція, і буди і жандарми, геть полетіла колія, ліхтарі стрілочників‚ зачорніло темне-темне поле у вікні… Мряка й спокій! тихе стукотіння… Блиснула елєктрика в стелі, стало світло, а вагон, гримаючи колесами, все нісся й нісся вперед… То Лоріо хотів одвезти портрет Іди до батька й матері, а сам… сам куди-небудь…
…Тихо підняв він закинуту голову. Прямо перед ним лежить загорнута в біле велика рама… Вона манить до себе, тягне… хочеться розкрити – і Лоріо вже движить несміливо руку… але нараз, мов опече вогнем, відсмикує назад і рішучим рухом знов одкидається на спинку…
От приїхав. Брудне, погане містечко. Нахабні візники на розбитих шкапах. Темне поле. Потім вулиці брудні з керосиновими ліхтарями… Назвав прізвище і за декілька хвилин під'їхав до маненького будиночка і дзвонив уже біля під'їзду.
– Що вам угодно? – питала Лоріо старенька жінка, коли він увійшов, несучи з собою портрет.
Обстановка була середніх достатків; нічого такого щоб кидалося у вічі, все просто.
– …з ким маю честь…
Стара сказала своє прізвище… То була мати…
– Простіть, що я так пізно насмілився турбувати вас. Річ ось у чім: у мене є портрет вашої дочки… Я… я… не можу більше мати його в себе. Єдині руки, де він достоїн бути, це ваші – тому я приїхав сюди до вас.
– Портрет? Ви знали її? – скрикнула мати.
– Живою – ні… Навіть не бачив ніколи… Але… то потім. Хочете бачити портрет? – і, не чекаючи відповіді, тремтячими руками він розв'язав єдваб, вийняв портрет і поставив на дивані…
Голосно заридавши, кинулася до нього, мати… Лоріо стояв мовчки, у нього лише якась легка судорога иноді кривила лице.
Нараз чиясь холодна, мов крига, рука лягла студентові на плече… Лоріо здригнувся. Біля нього стояв високий, ввесь сивий дід. Довга борода спадала вниз… очі блищали страшно…