Чтение онлайн

А що ж було тоді, двадцять чотири роки тому?

На суді, що відбувся в січні 1947 року і на якому серед, інших могла б, якби дожила, свідчити і Варвара Іванівна, на суді, який до вищої міри покарання — страти через повішення — прирік професійних зрадників-запроданців отамана Краснова, генерал-лейтенанта білої армії Шкуро, безжального проводиря «дикої дивізії» князя Султана-Гірея Клича, а також карного злочинця, есесівського найманця Доманова, на цьому суді дав відверті «концентровані» свідчення сам отаман «Вовча голова» Шкуро, ненависними очима глипаючи на суддів з-над огорожі лави підсудних:

— У травні 1918 року я почав організацію своїх

контрреволюційних загонів у Бекешівських лісах… Спираючись на куркульську частину козацтва та офіцерство, створював лісові загони, ліквідовував у станицях Радянську владу, підняв повстання на Кубані в районі станиць Баталпашинської, Суворовської, Боргустанської… Знаючи, що поблизу Ставрополя діє Добровольча армія Денікіна, я вирішив вивести свій загін на з'єднання з ним. Посуваючись до Ставрополя, козаки моїх частин ліквідовували в захоплених станицях і містах органи Радянської влади, грабували населення, вішали і розстрілювали командирів та комісарів Червоної Армії та встановлювали диктатуру білих.

Варвара Іванівна могла б додати до цих узагальнених визнань кілька промовистих епізодів. Приміром, як в селі Когульти горлорізи «Вовчої голови» схопили комісара Ставропольської губернії товариша Петрова, якого після нелюдських катувань і садистських знущань повісили. По тому його, забитого, із зашморгом на зламаній шиї, кинули на гарбу і погнали її до ще радянського Ставрополя. А слідом за гарбою без візника полетіла й катівська телеграма за підписом самого Шкуро, мовляв, отак він поздирає шкури з усіх «совєтчиків» і знищить усіх «комітетників».

Неодмінно нагадала б про це Варвара Іванівна, оскільки «білий герой» Шкуро на суді враз втратив свою, правду кажучи, пречудову пам'ять і сутужно бідкався:

— Я не можу пригадати всіх фактів катувань і звірств, що вчиняли мої підлеглі козаки, але просування моїх частин супроводжувалося масовими грабуваннями, вбивствами комуністів і радянських працівників. Такі дії заохочувалися генералами та офіцерами Добровольчої армії, які особистим прикладом активізовували козаків на ці звірства й грабунки.

Ось тоді, в захопленому Кисловодську, отаман Шкуро й випустив свої блюзнірські, знущальні «шкуринки» — так звані «гроші», воістину не варті й етикеток з-під лимонаду, на котрих друкувалися зі зворотного, липкого від клею боку. Козаки з реготом совали жменями ці Шкурині «гроші» за курей та качок, сало та вояцьке спорядження. Харч, майно, коштовні кинджали та шаблі в старовинній оздобі, що зберігалися, мов дідівський скарб, з поколінь, вони гребли з кожної «підозрілої» оселі або саклі, встеляючи підлогу, мов торішнім листям, жовтими «шкуринками». А якщо хтось пручався, смачно плювали на клейкі лимонадні гроші і ліпили етикетку господареві на лоба. Знай наших!

Випускаючи «шкуринки», вовчий отаман гріб чисте золото. У Кисловодську отаборилася безліч поміщиків і багатіїв, що повтікали на «білий південь» з Радянської Росії. Вулицями котили на смердючих автомобілях особи царського дому, влаштовували бучні прийоми з шампанським, фамільним сріблом і золотом князі, складали в мандрівні валізи награбований капітал нафтопромисловці Нобель, Манташев, Рябушинський. Всі вони марили «цивілізованою Європою, де хами знають своє місце — під поліційною дубинкою…» І Шкуро відігравав для всіх них роль якогось дивовижного мандрівного посередника. Всіх забезпечив візами разом з їхніми валізами. Гуляйте, ясновельможні панове, де вам тільки заманеться, — у Стамбулі, Парижі, Лондоні, Берліні! Кладіть лишень, як то кажуть, валюту

на бочку… За всі оці геройські одіяння голова англійської місії при штабі Денікіна генерал Хольман начепив на волячу шию шкуродера орден Бані — найвищу королівську нагороду британських колонізаторів.

Тоді, у серпні вісімнадцятого, загинув чоловік Варвари Іванівни, загинув разом з усією його підпільною групою — «п'ятіркою». Арешт стався несподіваний, миттєвий, суд — короткий. Вночі підпільники були заарештовані, вранці — страчені. Такий поспіх наводив на думку, що підпільники дізналися про щось важливе, а їхні кати побоювались, що цю таємну вістину вони «тюремним телеграфом» передадуть на волю. От і онімили в'язнів кулями. І спливло чорне слово «зрада», що сіяло недовіру, ухильність, розбрат. Сліди губилися, мов на хитких купинах трясовини. Варвара Іванівна, тоді Варя, схудла й змарніла молода удова з трирічним сином-сиротою на руках, не те щоб знала, але всім серцем, всім єством своїм відчувала, хто зрадник. Серце змагало розум, бо вона запідозрила не когось, а одного з бійців робітничих збройних дружин, які були створені тоді, коли Шкуро ще поневірявся у Персії в експедиційному корпусі генерала Баратова і ще не встиг вкрасти з військової казни 200 тисяч «миколаївок» та 50 тисяч карбованців золотом на «білий рух». Однак що таке бездоказова підозра згорьованої жінки? Серце промовляє? Але почуття, не вивірені фактом, до справи не підшиєш…

Тільки запальний і гарячий, на що йому неоднораз зауважував підпільний комітет, чубатий хлопець Василь Іринін повірив Варі на слово.

— Хто він, цей гад? — вихопилося у нього, і на обличчі гнівно заходили жовна. — Хто губить наших дорогих товаришів?

— Харченко, — ледь чутно прошепотіла Варя.

— Харченко?! — перепитав Василь. — Не може бути! — Та заглянув у сухі, уперті очі Варі і рішуче звівся на ноги, ставний, дужий, грізний, з чорним шовковим чубом з-під смушкової кубанки, красень хлопець.

Він пригадав тепер повідомлення своєї людини, яка перебувала в банді білих за його дорученням. Людина ця повідомила, що чула, як один із офіцерів білогвардійської контррозвідки, якийсь поручик Боровський, розмовляючи з кимось перед від'їздом до Ростова, назвав прізвище Харченка, а потім сказав: «Якщо виникне потреба, ідіть самі. Пароль: «У домі хтось хворий?» Відповідь: «Уже видужали».

«Так он про що йшлося! — по думки міркував Іринін. — Якщо не буде Боровського, то Харченко може довіритись тільки людям з паролем… Виходить, він не знає в обличчя тих, хто прийде до нього… Цим треба скористатися!»

— Ну що ж, перевіримо! — мовив суворо, і очі його, мов постріл, зблиснули миттєвим спалахом. — Адресу знаєш? Добре… Чекай мене цієї ночі — поїдеш з нами. Якщо він провокатор, то й ми його спровокуємо… Біди не буде — з вовками жити, по-вовчому й вити.

— Але ж він знає мене в обличчя…

— То нічого! Ми тебе козачком одягнемо з папахою на самі очі.

Василь узяв на «діло» ще двох зі своєї «п'ятірки» — Петра Карпенка і неговіркого здорованя Федора Громова. Петро правив за візника десь роздобутого на ніч: шикарного парокінного фаетона. Василь та Федір обрядилися в офіцери і невміло, якось театрально набундючилися. Варя в завеликій для неї солдатській шинелі і густій волохатій папасі коцюрбилася з карабіном, затиснутим поміж колінами, поряд з широчезним у плечах Петром. На щастя, Варя була тоді струнка й тендітна, а то б, либонь, поряд з великогабаритним гевалом Петьком удвох не розмістилися на передку фаетона.