Полонені Барсової ущелини

©

Авторизований

Обкладинка і титул І. Манця

Малюнки А. Лур'є

Спека в Араратській долині. Спека така, що опівдні повітря стає важким і густим, як туман.

Усе живе ховається від пекучого сонця: пернаті вилітають у далекі прохолодні краї, а безкрилі зникають у складках землі. Навіть гадюки і ті посунули в гори — «на дачу». Висохло, згоріло все, куди не добралась вода. Тільки покручені верблюжі колючки стирчать на голій рівнині коло підніжжя Малого Арарату і жалюгідні сухі кущі полиню сповнюють повітря приємними гіркуватими пахощами.

Мертва тиша панує на рівнині, далеко від людського житла. Води річки Зангу, а разом з ними і люди, озброєні сучасною могутньою технікою, ще не дісталися до цієї пустелі.

Та ось опівдні, коли сонце підіб’ється високо-високо і здається, що воно хоче спопелити землю, коли на небі розтануть останні хмаринки, з мідно-червоних гір, які нависли над рівниною, раптом з гуркотом зривається бурхливий водяний потік. Наче розлючений казковий дракон, вигинає він спину, реве і, змітаючи на своєму шляху каміння, землю, траву, колючки, мчить в Араратську долину, а звідти, скаламутивши прозорі води Араксу, разом з ними біжить у море.

Де народився, звідки почався цей загадковий потік? Адже протягом двох тижнів з неба не впало й краплини, а на горах, що височать напроти Арарату, не лишилося й жмені снігу. Звідки ж він, цей чудесний потік, у місцевості, яку безжально палить південне сонце?..

Зупиняється здивований мандрівник перед водою, що несподівано перепинила йому шлях. А вона, з’явившись, як примара, так само несподівано зникає.

Через кілька хвилин з порожнього річища, яким промчав каламутний потік, підіймається тільки легенька пара. Каміння знову висихає, навколо настає така тиша, ніби нічого й не було.

Стоїть мандрівник, здивовано похитує головою. Він приголомшений. І перед ним мимоволі постає питання, яке мучило сотні поколінь, що населяли Араратську долину: що це за потік? Звідки він береться в такий безхмарний, ясний день?..

Ця загадка, над якою люди сушили собі голову роками, мабуть, так і лишилася б нез’ясованою, коли б 6 листопада 1953 року з села Айгедзор не вирушило в гори кілька школярів, що прямували на тваринницьку ферму навідати своїх підшефних телят…

Про те, як звичайнісінька поштова скринька стала причиною великого непорозуміння

Справді, якби листоноша села Айгедзор не прибив цього дня до стіни молочної ферми поштову скриньку, не виникло б оте непорозуміння, та й ця повість не була б написана. Але не можна ж передбачити все заздалегідь! Біда часто приходить з того боку, звідки її зовсім не чекають.

Чабани в Айгедзорі стали такими грамотними, що посилають кореспонденції навіть у республіканські газети; обмінюючись досвідом, пишуть листи тваринникам Шаумянського району, надсилають безліч листів своїм рідним. То хіба можна обійтися без поштової скриньки?..

Отож листоноша Мурад, спритний і жвавий дідок, не маючи нічого лихого на думці, приніс із села новеньку блискучу поштову скриньку і прибив її до стіни ферми. Прибив, одійшов назад, взявся руками в боки, милуючись скринькою, і сказав:

— Більше ні з ким листів у село не передавайте, а посилайте поштою! В якому віці ми з вами живемо? Кидайте листи тільки в скриньку! Кому треба відіслати, той відішле. Кому треба одержати, той одержить. Як у місті!..

І старий Мурад почав продавати працівникам ферми папір, конверти й марки.

Тим часом трохи далі за фермою, на другому березі струмка під дикою грушею, листя на якій уже пожовкло і почало опадати, розташувалося кілька школярів. Вони вчора приїхали сюди вантажною машиною, щоб подивитись, як живеться їхнім підшефним телятам. Один з учнів, якого звали Ашот, притулившись широкою спиною до дерева, читав уголос підручник географії, старанно вимовляючи кожне слово. Всі його слухали. В класі ніхто краще за Ашота не знав географії і природознавства. Читав Ашот із захопленням, але відчувалося, що підручник його не задовольняв: про природу нашої країни хлопець знав набагато більше, ніж говорилося в скупих рядках підручника. Дочитавши розділ до кінця, він розчаровано сказав:

— І це все, що можна сказати про тваринний світ Далекого Сходу?

— І цього багато. Годі! — пробурмотів собі під ніс Саркіс, який лежав горілиць на сухому листі. Підвівши велику голову, він зиркнув на Ашота сірими бездумними очима:

— Багато?.. Тут усього вісімнадцять сторінок про Далекий Схід, а про тварин лише п’ять рядків! Російські мандрівники тонни паперу списали, розповідаючи про цей край, — все більше сердився Ашот, — а тут… І це про тварин краю, в якому вся Європа може поміститися! Та й багатший він од Європи в кілька разів своєю природою, рудами, річками!.. Ви тільки уявіть, друзі, як риби чорною лавою прямують з Тихого океану в річки Далекого Сходу і пливуть нереститися вгору проти течії. Їх стільки набивається туди, що річки міліють. З води виглядають риб’ячі плавці. В такі дні навіть ведмеді стають рибалками. Сяде коло річки такий «рибалка», встромить лапу у воду і викидає на берег рибку. Правда, цікаво? Ведмідь-рибалка! Ну, як же про це не написати в підручнику?

— Знову почав?.. Ми ж географію вчимо, а не мисливство, — з поблажливою усмішкою сказала білява Шушик, єдина дівчина серед цієї групки юннатів. Вона лежала на траві, спершись на лікті, і уважно слухала Ашота, не відводячи погляду від його мужнього обличчя.

— Але ж це так приємно! — висловив свою думку смаглявий, худорлявий Гагік, що сидів коло Шушик. — Уже від самого слова «мисливство» я відчуваю запах шашлику…

Всі засміялися, а Саркіс косо глянув на Ашота, який вів далі:

— Чому тут не написано про дикий виноград, що росте на Далекому Сході, про ліани, що обвивають там дерева? А про кабанів, оленів, тигрів, які живуть у глибоких снігах і переносять морози?