Чтение онлайн

Під час танців люди мов перемінилися. Ми навчили жителів Округу 13 кільком па і наполягли, щоб молодята станцювали весільний танок. Усі присутні взялися за руки і утворили велетенське коло. Ще ніколи тут не було так кумедно, радісно й весело. Розваги могли б тривати усю ніч, якби не заключна подія, запланована Плутархом навмисно для агітки. Я нічого не знала точно, адже то мав бути сюрприз.

Четверо людей викотили з сусідньої зали величезний весільний торт. Гості розступалися, даючи дорогу цьому вражаючому витвору мистецтва, з білими шапками

крему, з синьо-зеленою глазур’ю, на якій плавали рибки і човники, літали чайки та цвіли морські зірки. Я ж натомість почала проштовхуватися крізь натовп, аби переконатися, що очі мене не обманюють. Точно як вишивки на сукні Енні були безпомильно зроблені рукою Цинни, так само ці глазуровані квіти без сумніву були намальовані руками Піти.

Здавалося б, дрібниця, а скільки вона означає! Геймітч мені недоговорював. Той хлопець, що його я бачила востаннє, — лютий, навіжений, одержимий жагою вбити мене, — ніколи б не намалював таких квітів. Не зміг би зосередитися і створити щось настільки гарне для Енні й Фінея. Невідомо звідки біля мене з’явився Геймітч, так ніби й очікував на таку реакцію.

— Ходімо прогуляємося. Вдвох, — мовив він.

У коридорі, подалі від камер, я запитала:

— Що з ним?

Геймітч похитав головою.

— Не знаю. Ніхто не знає. Іноді він поводиться цілком адекватно, а тоді без вагомої причини знову зривається. Глазурування весільного торта входило в курс терапії. Піта працював кілька днів. Коли спостерігаєш за ним у такі миті... він здається таким, як раніше.

— Отже, його вже випускають із палати? — запитала я. На саму думку про це я рознервувалася.

— Ні, ще не випускають. Він глазурував під пильним оком охорони. Його досі тримають під замком. Але я розмовляв із ним, — сказав Геймітч.

— Ви були з ним в одній кімнаті? — запитала я. — І він не оскаженів?

— Ні. Він гнівається на мене, але на це є причина. Я ж не розповів йому про повстанський план... — Геймітч замовк, так ніби щось обмірковуючи. — Піта каже, що хоче побачитися з тобою.

Я ніби опинилася на одному з тих глазурованих корабликів: довкола плескалися блакитно-зелені хвилі, а під ногами гойдалася палуба. Довелося впертися рукою в стіну, щоб не заточитися. Такий розвиток подій у мої плани не входив. Ще в Окрузі 2 я списала Піту з рахунків. І вирішила дістатися Капітолія, вбити президента Снігоу і розпрощатися з життям. Те, що мене підстрелили, тільки відстрочувало виконання плану. Я вже не сподівалася, що Піта захоче побачитися зі мною. Однак зараз я не можу відмовитися.

Опівночі я стояла перед дверима Пітиної камери. Лікарняної камери. Нам довелося зачекати на Плутарха, який закінчував зйомки весілля, що, попри Плутархове невдоволення, вдалося на славу.

— Добре, що Капітолій стільки років ігнорував Округ 12: ви й досі здатні на спонтанні вчинки. Публіка таке любить. Як тоді, коли Піта оголосив на весь світ, що закоханий у тебе, чи коли ти втнула ту витівку з ягодами. Так і робиться шоу.

Мені понад усе хотілося

зустрітися з Пітою без свідків. Але за склом уже зібрався цілий консиліум лікарів, озброєних записниками й ручками. Коли Геймітч дав дозвіл заходити, я повільно відчинила двері.

На мене Одразу глянули блакитні очі. На кожній руці у Піти було по три пов’язки, які обмежували рухи, а з вени стирчала трубка із заспокійливим — про всяк випадок, якщо він втратить самовладання. Він не намагався вивільнитися, однак дивився на мене якимось дивним поглядом, ніби я й справді мутант. Я не зупинялася, поки не опинилася за крок від ліжка. Не знала, куди подіти руки, тому просто схрестила їх на грудях.

— Привіт.

— Привіт, — відповів Піта. То був його голос, майже його голос, однак було в ньому щось нове. Підозра і докір.

— Геймітч сказав, що ти хотів зі мною побалакати, — мовила я.

— Для початку подивитися на тебе.

Піта ніби тільки й чекав, що я просто в нього на очах зараз перекинуся на вовка-мутанта з повного пащею слини. Він дивився на мене так довго, що я почала поглядати на скло, сподіваючись почути в навушнику якусь вказівку від Геймітча, однак той мовчав.

— Ти не така вже й дужа, еге ж? І не красуня.

Я усвідомлювала, що Піта пройшов крізь пекло, але чомусь його слова зачепили мене за живе, і я обрала неправильну тактику.

— Що ж, ти також маєш не найкращий вигляд.

Геймітч наказав мені на крок відступити, однак його слова заглушив Пітин сміх.

— Як неввічливо! І ти кажеш таке мені після всього, що я пережив.

— Ага. Ми всі чимало пережили. І до речі, з нас двох увічливим завжди був ти. Не я.

Я робила все не так. Не знаю, чому я одразу зайняла оборонну позицію. Піту катували! Накачували отрутою мисливців-убивць! Що зі мною не так? Раптом я відчула, що зараз просто почну верещати на нього — навіть сама не знаю чому, — тому вирішила, що краще буде, якщо я піду.

— Слухай, я недобре почуваюся. Може, я зазирну завтра.

Я уже дійшла до дверей, але Пітин голос зупинив мене.

— Катніс. Я пам’ятаю хліб.

Хліб. Єдине, що нас зв’язувало до Голодних ігор.

— Тобі показали запис, де я про це розповідала, — мовила я.

— Ні. А що, є такий запис? Тоді чому Капітолій не використав його? — запитав він.

— Його записали того дня, коли ми тебе врятували, — відповіла я. Біль стискав мені ребра, немов лещата. Не варто було танцювати. — То що ти пам’ятаєш?

— Тебе. Під дощем, — мовив він тихо. — Ти копирсалась у нашому смітті. Я спалив хліб. Мама мене вдарила. Я виніс хліб, щоб викинути свиням, а натомість віддав тобі.

— Правильно. Саме так усе й було, — сказала я. — Наступного дня, після уроків, я хотіла подякувати тобі. Але не знала як.

— Після уроків ми були надворі. Я намагався зловити твій погляд. А тоді... здається, ти зірвала кульбабу.

Я кивнула. Він пам’ятає. Цього я нікому не розповідала.

— Мабуть, я дуже тебе кохав.