Чтение онлайн

Геймітч зрештою здався.

— Ти сама знаєш хто, Катніс. Ти сама знаєш, хто зголосився першим.

Ну звісно, що знаю.

Гейл.

Сьогодні я можу втратити їх обох.

Я спробувала уявити світ, у якому не буде ні Пітиного, ні Гейлового голосу. Закляклі руки. Заплющені очі. Постоявши над їхніми тілами, я кидаю на них останній погляд і виходжу з кімнати. Але, відчинивши двері, виходжу у світ, де на мене чекає цілковита порожнеча. Сіре мізерне небуття — таким буде моє майбутнє...

— Якщо хочеш, я попрошу, щоб тебе приспали,

поки все не закінчиться, — мовив Геймітч. І він не жартував. Він усе своє свідоме доросле життя пиячив — ця анестезія не дала йому збожеволіти від злочинів Капітолія. Шістнадцятирічний хлопчик, який виграв другу Червону чверть, мабуть, любив когось — свою родину, друзів... Може, він мав кохану, заради якої прагнув повернутися з арени. Де вони зараз? Як так сталося, що окрім нас із Пітою у нього нікого не залишилося? Що зробив із ними Снігоу?

— Ні, — мовила я. — Я хочу поїхати в Капітолій. Хочу сама взяти участь у визволенні.

— Вони вже вилетіли, — сказав Геймітч.

— Коли? Я можу їх наздогнати. Я можу...

Що? Що я можу?

Геймітч похитав головою:

— Ніхто тобі не дозволить. Ти надто цінна та вразлива. Була пропозиція відіслати тебе в інший округ, щоб відвернути увагу Капітолія на час операції. Але ніхто її не підтримав — усі вирішили, що тобі це зараз не до снаги.

— Ну будь ласка, Геймітчу! — заблагала я. — Я маю діяти! Не можу просто сидіти тут і чекати, поки мені повідомлять, що всі загинули. Ну маю ж я в чомусь допомогти!

— Гаразд. Я перемовлюся з Плутархом. А ти сиди тут.

Але я не могла просто сидіти без діла. Кроки Геймітча ще не стихли в кінці коридору, як я крізь щілину в перегородці навпомацки пробралася до Фінея. Він лежав на животі, солодко обнімаючи подушку. Хоча це було підло — я б навіть сказала, безсердечно — виманювати його з темної німої країни заціпеніння й кидати в жорстоку реальність, я все одно зважилася, бо на самоті довго б не протрималася.

Коли я детальніше пояснила ситуацію, Фіней, який на початку розхвилювався, одразу заспокоївся.

— Хіба ти не розумієш, Катніс, це все змінить. Або пан, або пропав. До вечора вони або помруть, або прилетять сюди. Ми... ми на більше й не могли сподіватися!

Що ж, цікавий погляд на ситуацію. І справді: було щось заспокійливе в тому, що наші терзання зрештою припиняться.

Раптом завіска відсунулася, й перед нами постав Геймітч. Виявилйся, що в нього є для нас робота, якщо ми, звісно, не проти. Потрібні кадри з Округу 13 після бомбардування.

— Якщо ми зможемо зробити ролик за кілька годин, Біпер запустить його в прямий ефір під час операції визволення, і можливо, це відверне увагу Капітолія.

— Так, — сказав Фіней, — обманний хід.

— Нам потрібно щось настільки сенсаційне, аби навіть президент Снігоу не зміг відірвати погляду від телеекрана. Маєте щось таке на думці? — запитав Геймітч.

Мені дали відповідальне завдання: допомогти в місії визволення, привернути всю увагу до себе. Похапцем ковтаючи свій сніданок і одягаючись, я сушила голову над тим, що мені сказати. Мабуть, президенту Снігоу цікаво, як на мене вплинули заляпана кров’ю підлога та троянди. Він хотів мене зламати — значить, я повинна бути сильною. Однак сумніваюся, що зможу переконати його в своїй силі, вигукнувши кілька зухвалих слів. До того ж це не допоможе рятувальній команді: спалахи гніву

зазвичай короткі, а нам треба зняти щось довше.

Я не була певна, чи це спрацює, та коли вся знімальна група зібралася надворі, я попросила Кресиду запитати мене про Піту. Я присіла на уламок мармурової колони — саме тут у мене почалася істерика, — і коли загорілося червоне світло, Кресида запитала:

— Як ти познайомилася з Пітою?

І тоді я зробила те, чого так довго домагався від мене Геймітч. Я повністю розкрилася.

— Мій перший спогад про Піту — мені одинадцять років, і я помираю з голоду...

Я розповіла про той жахливий день, коли намагалася продати дитячий одяг: як простояла кілька годин на Горні під дощем, як Пітина мати прогнала мене від сміттєвих баків і як побила сина за те, що він спалив хліб, щоб віддати мені. Він урятував нам із мамою та Прим життя.

— Ми з ним ніколи навіть словом не перемовилися. Вперше я заговорила до Піти в потязі, коли ми їхали в Капітолій.

— Але він уже був у тебе закоханий, — мовила Кресида.

— Мабуть, — я ледь помітно всміхнулася.

— Як ти почуваєшся через розлуку? — запитала вона.

— Погано. Я знаю, що Снігоу може вбити його щомиті. Особливо після того, як Піта попередив Округ 13 про бомбардування. Просто нестерпно жити з думкою про це, — мовила я. — Та оскільки я знаю, що з ним роблять, мене вже нічого не стримує. Я готова на все, щоб знищити Капітолій. Нарешті я звільнилася, — звівши погляд до неба, я простежила за польотом яструба. — Якось президент Снігоу визнав, що система нестійка. Тоді я не втямила, що він мав на увазі. Через страх було важко дивитися на все тверезо. Але тепер я не боюся. Капітолій нестійкий, бо він в усьому залежить від округів. Харчі, енергетика... у нього навіть немає власних миротворців! Якщо ми задекларуємо свою незалежність, Капітолій розвалиться. Президенте Снігоу, дякую вам. Сьогодні я офіційно декларую свою незалежність.

Цього було досить, аж занадто. Всім сподобалася історія з хлібом. Однак моє повідомлення президентові Снігоу наштовхнуло Плутарха на одну ідею. Він поспіхом покликав до себе Фінея й Геймітча, і кілька хвилин вони щось гарячково обговорювали. З усього було видно, що Геймітч невдоволений. Однак Плутарх, здається, виграв — Фіней побілів як стіна, але ствердно кивнув.

Коли Фіней зайняв моє місце перед камерою, Геймітч сказав йому:

— Не треба.

— Ні, треба. Якщо це допоможе їй, — Фіней вертів у руках мотузку. — Я готовий.

Я не знала, чого очікувати. Любовної історії про Енні? Переліку зловживань в Окрузі 4? Однак Фіней Одейр обрав зовсім іншу тактику.

— Президент Снігоу... використовував мене... продавав моє тіло, — почав Фіней рівним тоном. — Так було не тільки зі мною. Якщо переможця жадали, президент міг подарувати його як винагороду або продати за космічні гроші. Якщо переможець відмовлявся, Снігоу вбивав його рідних і коханих. Отож вибору не було.

Це все пояснювало — отой парад Фінеєвих капітолійських коханців. Вони ніколи не були його справжніми коханцями — просто, як наш старший миротворець Крей, купували його, щоб використати й викинути, бо могли собі це дозволити. Мені хотілося кинутися до Фінея й перепрошувати за всі ті чорні думки, які весь час лізли мені в голову. Але ми були на завданні, і зараз роль Фінея була куди важливішою, ніж моя.