Чтение онлайн

— Я вважаю, Борисе Веніаміновичу, дисертація — це те нове, що ти хочеш і мусиш сказати. А я — ви самі знаєте — нічого нового сказати не можу. Навіщо ж збільшувати кількість нікому не потрібних праць!..

Зойка. Взагалі-то вона Зоя Федорівна Пшебишевська. Але так називали її тільки двічі: в наказах по інституту. її розшукав Олекса. Зойка тільки-но закінчила експериментальну школу, яка випускала програмістів. В інституті познайомилася з Поздняковим. Скориставшись нагодою, Олекса привів її до Баржина.

— Програміст нам потрібен? — спитав він.

— Потрібен, — сказав Баржин.

— Так ось він. —

Олекса підштовхнув Зою наперед. — Звати нашого начальника Борис Веніамінович, і він зовсім не страшний. Зрозуміла?

Баржин ніколи не жалкував, що взяв її. Про такого програміста можна було тільки мріяти.

Івин, Борис Ілліч, інженер-експериментатор за покликанням, він мав дивний талант відчувати схему. Обчислення робив потім. Спочатку сидів, роздивляючись її з усіх боків, мацав своїми короткими, товстими пальцями, потім казав: «Ось тут, у другому каскаді щось не те. Подивимося». І не було випадку, щоб він помилився.

З Івиним теж було чимало клопоту, коли Баржин вирішив перетягти його до себе. Довелося ходити до Старого і доводити йому, що пройти повз таку людину — «більше ніж злочин». Старий нарешті згодився, й Бориса оформили молодшим науковим працівником. Практично ж він очолював другу експериментальну групу.

Нарешті, Перегуд. Він прийшов у лабораторію одним з останніх, тому що він — випробувач. Перший в історії лонг-стресмен.

Ще хлопчиком Герман захопився вільним польотом. Це був новий вид спорту: великий, схожий на лижний трамплін з рейками, по якому злітає візок і викидає вгору людину з крилами. Крила розкриваються тоді, коли людина досягає найвищої точки вільного польоту. А потім починається ширяння…

Герман швидко став майстром і нарешті — чемпіоном Союзу.

Після школи вступив до інституту фізичної культури. А там — аспірантура і Мадраська школа хатха-йоги. Повернувшись, він почав викладати в інституті. Крім того, виступав з лекціями, на одній з них і познайомився з Баржиним.

Людина й ідея — це система із зворотним зв’язком. Ідею народжує людина, але та в свою чергу впливає на людську долю, часом формуючи не тільки окремих людей, а й цілі покоління.

Гомофеноменологія народилася із колекції Бориска Баржина, однак іще довго переживала своєрідний інкубаційний [3] період.

Вони почали з класифікації.

Виявилося, що всі підтверджені феномени можна розділити на дві основні групи: здібності гіпертрофовані, розвинені за рахунок притуплення решти, як, наприклад, дотик у незрячих; і здібності, розвинені самостійно, без шкоди для інших. Найбільше цікавили Баржина саме ці інші здібності, гомофеномени.

Перша модель «Бухарець-1» була просто сумою всіх відомих феноменів другого роду, їх назбиралося понад сотню: читання зі швидкістю десятків тисяч знаків на хвилину; відсутність потреби у сні; спадкова генетична пам’ять; здібності до миттєвого усного рахунку. Цей ряд можна було б продовжити майже до безконечності. «Бухарець-1» виявився таким несхожим на нормальну людину, що не тільки Баржину, а навіть Старому зробилося моторошно.

«Бухарець-2»

відрізнявся від першого складністю внутрішньої структури. Для зручності взяли таку модель: припустимо, що мозок людини, який, як відомо, буває завантажений на три—п’ять процентів, складається, так би мовити, з двох зон — робочої, що включає в себе ці горезвісні три—п’ять процентів, і резервної, причому робоча оточена якимсь баражем.

Для гомофеноменологів бараж був лише умовністю, як модель атома Бора. Головне полягало в іншому: гомофеномени можна уявити собі вузенькими місцевими проривами баража, променевим виходом інтелекту з робочої зони в резервну.

Але знов-таки: як керувати цим виходом?

Отут і знадобилася так влучно кинута Озолом ідея лонг-стресу.

Стрес — точніше, один з його різновидів, у даному разі активний — це щось подібне до форсажу [4] біологічної системи. В стані стресу організм діє на межі своїх можливостей (за «Бухарцем-2» — можливостей робочої зони). Але стрес різко прискорює темпи білкового обміну, збільшує кількість енергії, що витрачається, і шлаків, що виробляються. Тому стрес короткочасний, за ним настає важка реакція.

Як же його продовжити — пролонгувати?

Розв’язувати цю задачу їм довелося кілька років. Знайдена система дозволяла без будь-яких небажаних наслідків тримати організм у стані стресу скільки завгодно часу.

Досліди на щурах подавали надію. Фізична сила і витривалість тварин зросли в кілька разів. Цікава була й поведінка щурів у лабораторіях: при перших спробах тварини, піддані лонг-стресу, показали майже такі самі результати, як і контрольні. Але при наступних — лонг-стресовані не помилялися жодного разу. Реф текси закріплювалися миттєво.

З собаками працювалося ще краще. Тут поруч з фактами почали народжуватися й легенди. Так Зимін запевняє, нібито були випадки, коли диво-собаки виконували команду раніше, ніж він встигав вимовити її. На якусь частку секунди, але — раніше. Однак до протоколів експериментів Зимін цього не заніс.

Чехашвілі домовився з клубом службового собаківництва і одержав чотирьох вівчарок, їх ввели в лабораторії в лонг-стрес. Потім одну передали геологам, другу — в «Таллінгаз», третю — в міліцію, а четверту — на прикордонну заставу. Собаки пройшли випробування блискуче. Через кілька місяців Старого та Баржина викликало начальство і визначило: лонг-стрес — тема перспективна і заслуговує найдокладнішої і серйозної розробки.

Нарешті з’явився і перший лонг-стрес-мен, людина, яка випробувала лонг-стрес на собі. Це була перемога. Багаторазове збільшення як фізичних, так і інтелектуальних можливостей людини, ще одна ділянка, відвойована розумом у матерії! І вже через рік у космосі опинився екіпаж із чотирьох чоловік, двоє з них були лонг-стресменами, а двоє — контрольними.

Але в лабораторії Баржина знали: головне попереду. Адже це тільки оволодіння трьома процентами потенціальних можливостей мозку, робочою зоною. А решта дев’яносто сім процентів?