Чтение онлайн

У людському серці змагаються два суперечливі почуття. Безперечно, немає на світі людини, яка не співчувала б покривдженому й нещасному. Та коли бідолаха насилу вирятується, людина, яка йому раніше співчувала, тепер чомусь невдоволена. Коли вже на те, то їй кортить знову бачити бідолаху в лабетах того самого лиха. І непомітно, несвідомо людина починає на бідолашного злом дихати. Що ж до Найґу, то йому було прикро відчувати на собі погляди байдужих, егоїстичних спостерігачів, ченців і мирян. Тим-то Найґів настрій щодень псувався. Скаже хто якесь слово – він його почне картати, нікого не обминає; тож кінець кінцем навіть послушник, який лікував йому носа, поза очі почав казати, що Найґу зазнає кари за гріхи на тому світі. А надто розгнівав Найґу капосний хлопець на побігеньках. Якось одного дня Найґу, зачувши несамовите скавучання, вихопився надвір і побачив, як служка, розмахуючи дощечкою завдовжки

два сяку, навперейми ганяє за схудлим псом. Та він не тільки бігав за собакою, але ще й глузливо викрикував: «Диви, не розбий носа! Не розбий носа!» Висмикнувши дощечку (ту саму, якою Найґів ніс підтримувано під час обіду) з хлопцевих рук, Найґу щосили мазнув йому по обличчю.

Найґові стало прикро, що він так нерозважно, ні сіло ні впало, вкоротив носа.

Якось уночі – може, через те, що вітер звечора видзвонював дзвіночками на пагоді, їх теленчання докучливо лізло у вуха, а надворі схолодніло, – Найґу ніяк не міг заснути. Втупившись у темряву, він зненацька відчув, що ніс його нестерпно засвербів. Найґу помацав: кінчик носа, здавалось, набряк і пашів жаром. «Я його силоміць укоротив, от він і болить», – мимрив Найґу, торкаючись носа так шанобливо, наче ставив кадильні палочки й квіти перед образом Будди.

Як завжди, назавтра Найґу пробудився рано-ранісінько. Мабуть, тому що за ніч обсипалося листя з адіантумів і каштанів, дах пагоди узявся памороззю, а в сіруватому ранковому повітрі на шпилі пагоди відсвічувало дев'ять металевих кілець, – храмовий сад блищав, наче золотом усталений. Найґу вийшов на веранду, розчинив віконниці й глибоко вдихнув повітря.

І в одну мить знову вернулося те відчуття, що вже, здавалось, покинуло його. Найґу хапливо торкнувся носа. Помацав – ніс уже не був такий короткий, як звечора. Тепер це був той самий ніс, завдовжки десь з п'ять сунів; як і раніше, він перевисав над губами й сягав аж підборіддя. Найґу зрозумів: протягом ночі ніс знову видовжився. І так само, як тоді, коли ніс пощастило вкоротити, Найґу відчув, що його переповнює велика радість.

«От тепер уже, напевне, ніхто не глузуватиме», – в думці проказав Найґу, коли ранковий осінній вітер злегка погойдував його довгим носом.

Кіндзо Хасеґава, професор юридичного факультету Імператорського університету в Токіо, сидів на веранді у плетеному кріслі й читав Стріндберґову «Драматургію» [15] .

За фахом професор вивчав колоніальну політику. Тим-то читач, мабуть, трохи здивований, що професор читав Стріндберґа. Але славнозвісний вчений і педагог професор Хасеґава, як тільки трапиться вільна часинка, не цурався заглядати в книжки, що, хоч і не стосувалися його наукових студій, але володіли думками й почуттями сучасної молоді. От, приміром, нещодавно професор не полінувався прочитати «De Profundis» і «Наміри» Оскара Вайльда лише тому, що студенти юридичної школи, де він за сумісництвом був директором, зачитувалися цими творами. Отож, коли вже професор був такої вдачі, то й не дивно, що тепер він узявся до трактату про європейську драму й акторське мистецтво. Адже серед його вихованців були не тільки студенти, що залюбки писали критичні статті про Ібсена, Стріндберґа й Метерлінка, але й траплялися ентузіасти, готові ступити у слід тих сучасних драматургів і присвятити своє життя драматургії.

Щоразу, дочитуючи цікавий розділ, професор одкладав книжку на коліна й знічев'я позирав на паперовий ґіфський [16] ліхтар, що висів над верандою. І дивна річ – тільки-но він одвертався від книжки, як одразу забував про Стріндберґа. Натомість на гадку спливало, як він з дружиною ходив купувати собі той ліхтар. Професор оженився, перебуваючи на навчанні в Америці. Ясна річ, дружина була американка, та Японію і японців вона полюбила не менше, ніж сам професор. Понад усе припали їй до вподоби по-мистецькому виконані японські художньо-промислові вироби. Певно, і те, що на веранді висів ґіфський ліхтар, скоріше слід уважати виявом її смаку до витворів японського мистецтва, ніж професоровим уподобанням.

Щоразу, відкладаючи книжку, професор думав про дружину, ґіфський ліхтар і про японську цивілізацію,

що її проявом був той ліхтар. На його думку, за останні п'ятдесят років японська цивілізація досягла знаменного успіху в матеріальному виробництві. А от духовного поступу за той час майже непомітно. Ба навіть навпаки – духовне життя до певної міри занепадало. А як можна вирятувати країну з того занепаду? Ось що має турбувати сучасних мислителів. Професор доходив висновку, що не залишається нічого іншого, як спертися на питому японську систему бусідо [17] . Бусідо аж ніяк не слід уважати за якусь упереджену й обмежену мораль острівної країни. Навпаки, в бусідо є навіть щось таке, що єднає його з християнським духом країн Європи та Америки. Якби вдалося поєднати дух бусідо з сучасним напрямом думок, то цим було б зроблено великий внесок не тільки в духовну культуру Японії, але завдяки цьому легко можна було б досягти взаєморозуміння між народами Європи й Америки і японським народом, сприяти встановленню миру в цілому світі.

Здавна професор уважав себе, у цьому розумінні, мостом між Сходом і Заходом. Тому професора не могло не втішати, як думки про дружину, ґіфський ліхтар і японську цивілізацію, що її виявом є той ліхтар, гармонійно вкладаються йому в голову. Однак що більше він утішався тією душевного злагодою, то частіше помічав, навіть під час читання, як думки линуть далеко від Стріндберґа. Тоді він спересердя тряс головою і починав уважно вчитуватися в дрібні ієрогліфи. І саме там, де почав читати, він натрапив на такі слова: «Якщо актор знаходить для найпростішого почуття вдалий вираз і тим здобуває собі популярність, то згодом, мабуть, аби себе не переобтяжити і швидше досягти успіху, він часто-густо вдається до цього засобу. А це вже манірність…»

Зроду професор не цікавився мистецтвом, надто драматичним. Навіть японські вистави він бачив лише кілька разів у житті. Якось в оповіданні одного студента професор натрапив на ім'я Байко. Та навіть йому, гордому своєю енциклопедичною пам'яттю, воно нічого не промовляло. Отож, принагідно підкликавши до себе того студента, професор спитав:

– Ви знаєте, хто такий Байко?

– Байко? Байко – актор трупи імператорського театру на Маруноуті, тепер грає роль Місао в «Тайконі Дзюдамме», – чемно відповів студент у хакама з кокурського полотна.

Тому-то професор не мав жодного власного погляду на розмаїті правила сценічної гри, що про неї так вільно писав Стріндберґ. Професор міг підтримати своє зацікавлення до міркувань автора настільки, наскільки вони пов'язувалися з тим, що він бачив у театрах під час навчання на Заході. Та, власне, цим професор не дуже відрізнявся від учителя англійської мови в середній школі, який читає п'єси Бернарда Шоу в пошуках фразеологізмів.

Незасвічений ґіфський ліхтар висів під стелею веранди, а професор Кіндзо Хасеґава сидів у плетеному кріслі й читав Стріндберґову «Драматургію». Якби автор написав тільки це, то читач міг би легко собі уявити, що то було пополудні, раннього літа, коли дні такі довгі-предовгі. Однак автор зовсім не хоче цим сказати, що професор нудьгував. Якби комусь заманулося так виставити справу, то це було б умисно цинічне викривлення правди.

Та несподівано професор мусив одкласти набік навіть Стріндберґа, бо його невинні роздуми перервала покоївка, сповістивши про прихід гості. Хоч би який довгий був день, а люди, видно, не дадуть йому вільно дихнути…

Відклавши книжку, професор зиркнув на візитну картку, яку щойно принесла покоївка. На гладкому, кольору слонової кістки папері дрібними ієрогліфами було написано: Ацуко Нісіяма. З такою особою, здається, він не знайомий. Та, покидаючи крісло, славнозвісний професор задля певності ще раз у думці перебіг своїх знайомих. Однак жодне обличчя, що могло б належати гості, не виринало в пам'яті. Отож, устромивши візитну карточку в книжку замість закладки, а книжку лишивши на плетеному кріслі, професор квапливо обсмикав перед свого хітое [18] й на мить звів погляд на ліхтар. Найчастіше в таких випадках більше нетерпеливиться господар, аніж гість, якого той господар змушує чекати. Не треба, здається, пояснювати, що це стосується і поважного професора. Навіть якби той гість і не був такою незнаною особою, як жінка, що завітала того дня.