Пафос
Шрифт:
— …Я поїду до Ізраїлю, — каже Вадим Борисович.
— А може Ангеля Вас там не потребує. І все це вигадки?
— Я сам все побачу.
— Ну, як маєте гроші…
«Форд» різко гальмує. Пепсі впирається руками у щиток.
— Ремінь одягати треба, — зауважує Вадим Борисович. — А ви всі такі бідні?
«Сволота буржуйська», — думає Пепсі.
— Не були б бідні, — каже вона, — Джипсі шмірачити не поїхала б. Не знаю як ваша Ангеля…
— Анджела все мала.
— То чого було тікати?
— То ти хочеш сказати, що вона
— Я її не знаю, вашу Ангелю. А Джипсі — моя сестра рідна. Я їй вірю.
Вадим Борисович мовчить. Пепсі стає ніяково. «Образила, бачиш», — вона вирішує змінити тему розмови.
— А в Калуші у вас бізнес?
— Квартиру продаю.
«Голос ніби не ображений», — заспокоюється Пепсі.
— То ви з Калуша родом?
– Ні.
«Форд» гальмує напроти катедрального собору.
— Дякую. — Пепсі відчиняє дверцята.
— Почекай.
Вадим Борисович розвертається до дівчини. Кілька секунд мовчки дивиться на неї. Пепсі подумки вже в ательє. Розмовляє з майстринею про вельми бридотний виріз замовленого жакета. Треба ще й ґудзики підібрати. Раптом вона зауважує, що Вадим Борисович вже говорить. Напружено, з притиском на закінченнях речень:
— …Тобі на сестру начхати. Вам всім на них начхати. Я до Анджелкової доньки підходжу, питаю її, чи не пише, бува, матері. А вона знаєш що мені відповідає? «Мені впадло!» їй, бачиш, «впадло»… Так би і в'їхав по пиці… Ви всі їх зрадили. Вони там, в Тверії, під контролем мафії працюють, вони в махоні, а вам лише б гроші слали. Я правий? Правий!
Вона у перших своїх листах писала, що кохає мене, що жити без мене не може. А тепер немає жодного повідомлення. Що сталося? Га? Під контролем працює! І я туди поїду, побачиш, я витягну їх. Через поліцію, через «Ла Страду» [13] я все виясню… Вам тоді буде дуже встидно. Всім. Ви їх зрадили, вони нас теж зрадили. Вони знали куди їдуть… і твоя сестра теж. Вона і тут монахинею не була.
— А що, Ви Джипсі свічку тримали? Ви б, Вадиме Борисовичу, розібрались би спочатку, хто там кого зрадив, — Пепсі вистрибує з машини. Потім вертається забрати окуляри і несподівано для себе каже:
— Ви не думайте, що тільки Ви кохаєте Вашу Ангелю, а нам так на все начхати. Джипсин наречений теж збирається в Ізраїль. В нього є знайомі у Тверії. Не Ви один такий… Аби Ви знали.
Вона сама не розуміє, нащо вигадала це. Щоб той сумирний домашній Арік, той професорський синок, поїхав воювати з мафією? Ха. Але чому якусь там Ангелю мають кохати і визволяти, а Джипсі — ні? Ха. Пепсі теж любить свою сестру. Ха. Ніхто нікого не зраджує…
— У Тверії? — Вадим Борисович замислюється. — От що, Пепсі, чи як там тебе…
— Саме так.
— Не робися їжачком, заспокійся.
— Я не роблюся ніяким їжачком, — Пепсі вдоволено зауважує, що останнє слово в цій безглуздій розмові лишається таки за нею. — Я просто не люблю, коли говорять про «зраду» і таке інше… Зрештою,
— Ось, — Вадим Борисович витягає з портмоне візитку. — Передай тому хлопцеві. Котрий Джипсин… Нехай до шостої подзвонить мені в офіс. Отой, першим записаний, телефон…
— Передам.
— А цей ваш хлопець…
— Наречений Джипсі.
— Атож… Він надійна людина? Ну, ти маєш мене зрозуміти… Про що я питаю…
— Він дуже надійна людина, — впевнено підтверджує Пепсі. — Дуже. Він авторитетний пацан. Його поважають.
— Це добре, — люта оболонка навколо Вадима Борисовича, складена із щільних, злих, наголошених слів, раптом розсмоктується. Він приязно посміхається Пепсі:
— Ти круто виглядаєш. Фотомодель.
— Дякую, — Пепсі сильно грюкає дверцятами авта. Вона намагається йти повільно і гордо. Трефний, невдалий ранок. Майже в істериці вона підходить до ательє.
«Всі чоловіки — паскуди, — робить вона висновок. — Паскуди, що спочатку доводять жінок до безнадії, аби тікали світ за очі, а потім виявляють, що то були найкоханіші у світі істоти, що жити без тих жінок не можуть. Паскуди. Невдахи. Імпотенти… Wow!… Ательє зачинено! Вже майже одинадцята година. А ті сучки ще сплять… Все! На Великдень залишилась без костюма.Не буде у чому піти до церкви. Лохи паскудні! Зрадили ми її! А йому, бач, не байдуже. А нам… Диви, який закоханий!»
Поряд із ґратами, під риштаком, сидить ворона. «Та сама, що й на зупинці. Вона полетіла за машиною», — чомусь вирішує Пепсі.
Вона ледве стримується, щоб не копнути ґратчасті двері зачиненого ательє. Рвучко розвертається до скверу. Fuck off!
Поряд сигналить «опель». З вікна машини вистромлюється кругла голова підстаркуватого добродія: «Оh! jаkа sliczna kobieta!…»
— Пішов ти! — Пепсі вбігає у простір скверу. Майже відразу вона бачить Корвата, котрий сидить на лаві поряд з пакою розхристаних аркушів і длубається в носі з непереборно клінічним виглядом.
«Ось він, наш герой, наш авторитетний пацан», — Пепсі здається, що зараз вона підскочить до тої лави і почне бити Корвата, дерти аркуші на шмаття. «Роздерти, як мавпа газету!… Інтелігент сраний. Викладач… Боже… Який він мерзенний, блідопикий, вухатий, худий, як голодний глистюк… Краще б Джипсі мала якогось немитого бандита… Він бридкіший за консервованого щура! Диви, у носі длубає! Олігофрен».
Вона вже поряд із Корватом.
— Привіт, Аріку!
5
— Моє вітання! — Корват намагається церемонно підвестися. Пепсі випереджує його і сідає поруч. Закидує ногу. Так само, як студентка напроти. І відразу стає зрозуміло, що ноги в студенток роблені навмання. Точена, ретельно епільована литка Пепсі аж сяє в проміннях ранкового світла. Студентки ображено відвертаються.
«Мавпи», — переможно посміхається Пепсі.
— Вона мене переслідує, — каже дівчина. — Хто?