Обитель героїв
Шрифт:
Мабуть.
– Ось інший приклад, – відібравши у вігіли недоїдену квасолю та шматочок шніцеля, Ефраїм вправно змайстрував руїни замку. – Не упир, а привид. Ходить ночами, стогне, вимагає помсти за підступне вбивство…
Големчик втратив подобу вурдалака, став хистким і прозорим, як аркуш паперу перед свічкою. Він видерся на руїни, став у величну позу й заголосив тоненьким фальцетом, схожим на комариний писк. З писку часом пробивалося: «О, жах! О, пам'ятай про мене!» – щоб знову скотитися в невиразність.
– У цьому випадку ми також маємо ряд зовнішніх впливів – насильницька смерть, прив'язаність
Големчик заморився стогнати й зажурено присів на край тарелі. Поруч тупцювала його жовтенька копія, кличучи пальцем білу й презирливо пирхаючи в бік чорної купки перцю.
– Третій випадок, тобто активізація посмертного імені, елементарний і не потребує ілюстрування, – підбив підсумок розчервонілий Фрося. Якби великому скульпторові Джерому Лустреллі знадобилася модель для статуї Мислителя Щасливого, що відкриває композицію «Врата пекла», грос підійшов би ідеально. – Це одержимість! Той унікальний вид одержимості, яку навіть досвідчені екзорцисти трактують як божевілля. Тінь розпалася, і фізичний образ невідновний. Дух вичерпався, і поява привида виключена. Але ім'я! Збережене ім'я! Міцне в силу колишніх подвигів, або слави, або народної пам'яті… Процвітаючи й після смерті об'єкта, воно заволодіває розумом сторонньої людини. Жертва відтепер вважає себе Нихоном Сивочолом або Адольфом Пельцером, привласнює факти чужої біографії, міняє спосіб життя… «Номен»-паразит частково відроджує зруйновану структуру двох колишніх партнерів: одержимий іменем стає зовні схожий на обраний ідеал, дух одержимця підсилюється вторинними еманаціями духу ідеалу… М-м… Колеги, вам не здається, що я захопився?
– Що ви! Зовсім ні! – відповів малефік.
– Здається, – кинула вігіла.
– А ви будь-який кисіль оживити можете? – запитав лже-стряпчий. – Чи тільки вівсянку?
Гросмейстер Ефраїм устав з-за столу.
– Тоді будемо вважати сніданок закінченим і підемо працювати! – бадьоро виголосив він.
* * *
Конрад насилу пригадав, що crepundia старореттійською – амулет. Чому раптом пульпідор надумав іменувати свій медальйон древнім, напівзабутим словом, та ще й жіночого роду – залишалося загадкою. Втім, Рене – юнак з дивацтвами.
– Дуже прошу вас висловлюватися ясніше. Щоб уникнути чого?
– Та що ж ви жили з мене тягнете?! – викрикнув горбань і підвівся на стременах, зробившись вищим. – Не можна допустити, щоб вона потрапила до рук Чорної сторожі! Не можна допустити повернення крепундії в Майорат! Якщо зі мною трапиться лихо, благаю: нехай Дозор розбереться!
– Заспокойтеся, вони не посміють напасти. Нас більше, ми добре озброєні…
– Ви думаєте, їх усього четверо? – Рене з гіркотою гмикнув.
«Чого ж ти раніше мовчав, сучий сину?!» – хотів сказати барон, але прикусив язика. Витримка фон Шмуців, крім братика Хальдріґа, славилася споконвіків. Не дивно, адже на гербі роду, де було зображене червлене
Хіть-не-хіть доводилося відповідати.
Дорога так само повільно повзла вгору. Здавалося, до вершини пагорба рукою подати – аж ні, вершина манячіла попереду, дивовижним чином віддаляючись у міру наближення до неї подорожан. Над головами, у височині, кружляв орел-скоропад, видивляючись здобич.
– І скільки їх?
– Не важливо! Важливо, щоб крепундія дісталася Дозорові Сімох. Це дивовижна сутність; гадаю, єдина серед подібних. Вона схожа на зуб. Я такий собі чарівник, але я все-таки пульпі-дор. Розумієте: зуб!
Барон мимохіть кивнув, намагаючись не дратувати запального горбаня.
Що тут незрозумілого? – зуб, він і є зуб…
– Зовні – тверда кістка, всередині – м'яка пульпа. Жива! І вона вмирає. А я не в змозі проникнути всередину, допомогти, вилікувати… Це головне з умінь пульпідора, але я не можу! Натомість вона ночами сама приходить до мене. Зводить з розуму, навіває сни; я замкнений у темниці кошмару. Я змушений проживати її життя знову й знову, знаючи трагічний фінал заздалегідь!
Рене забивав фрази, як цвяхи. Він повернув голову до барона: навіть шори не зуміли спотворити схвильованого, зосередженого обличчя. Різко проступили вилиці, брови вперто зведені до перенісся. Овал Небес! Горбань не бреше: медальйон дійсно навіває чужі сни. Вночі він був на шиї Конрада. Он звідки з'явився спійманий Тирулегою снуль!
– Вона вмирає, я відчуваю. їй треба допомогти! Це неймовірна цінність, але якщо вона повернеться в Майорат або потрапить у лихі руки… Умирати, служачи ідолом для тупих шибайголів і посміховиськом для навколишнього світу? Умирати, ставши предметом вивчення для холодних, байдужих метрів Високої Науки? Це гірше за всі яруси геєни, разом узяті! Ось чому я наполягаю на переданні крепундії Дозорові Сімох. Тут треба рятувати, а Капітул Дозору краще за інших розуміє, як це непросто: рятувати. Я також готовий дати будь-які необхідні свідчення…
Рене затнувся й тихо додав:
– Якщо залишуся живий.
«Він підвищив голос, коли завів мову про можливу смерть артефакту, – відзначив барон. – Він говорив про медальйон так, немов у нього на руках умирає кохана жінка чи дитина. Жива істота. І горбань, не маючи змоги цьому зарадити, в розпачі шукає рятівника, чіпляючись за соломинку надії. Аби отримати допомогу, він піде на все…»
Із-за гребеня пагорба з'явилася вервечка білих постатей, і по спині барона пробігла зграя мурашок. Істерика Рене, якась кре-пундія, схожа на зуб, а тепер – загадкові мандрівники, що дуже нагадували процесію лиховісних мерців у саванах!
З огляду на близькість Чуриха, звідки ці добродії з'явилися…
За мить Конрад розреготався і тричі сплюнув через ліве плече – добре, що блідий, як смерть, пульпідор їхав по праву руку від нього. Саме так належало віддавати шану паломникам-харизма-там зі знаменитого ББС: Блідого Безглуздого Сонму. Головним догматом Сонму було заперечення будь-якого сенсу в будь-чому. Харизмати стверджували, що лише усвідомивши цілковиту нісенітність власного існування і будь-яких своїх дій, людина здатна знайти притулок на великих грудях Бабусі Харизми.