Чтение онлайн

– Ви його перевірили?

– Звісно. Складні поліморфні зміни в тонкій структурі особистості. Якщо без зайвої термінології… Начебто яблуні прищепили пагін вишні. І яблуня, і вишня – плодові дерева, але це навіть не різні сорти…

– Розумію, – серйозно кивнув барон, рушаючи далі.

– Щасливий! А ось я – не розумію. Зміни дуже глибокі: умбра, аура, семантія… Тут потрібен великий теоретик: Матіас Кручек, Ян Стенваль… Залізна Фея, зрештою!

– А ви можете хоча б припустити, чиїх це рук справа? Хто здатен на такі… е-е-е… розробки? Цей, зі срібною бородою… Борода, звичайно, прикмета кволенька…

– Облишмо бороду. Хтось із серйозних умбрологів міг би підказати… Шкода, ми не

маємо часу. Я забагато його змарнувала.

– У якому розумінні? – звів брови Конрад. У личині матроса це виглядало кумедно, але Анрі лишилася серйозною.

– Я займалася потрібними і правильними справами: Великий Гаруспіціум, Лабілекторій, «Роза кроків» … Але ситуація змінюється надто швидко. Про результати цих дій я не встигну навіть дізнатися, не те що скористатися ними.

– Розумію, – повторив барон. – Ой, як я вас розумію! Дедукція пасує перед інтуїцією, переживає цейтнот і остаточно здається на милість випадку! Даруйте, пані, це як кидати у вас каштанами…

– Гірше. Це як кидати каштанами в капітана Штернблада.

– Дозвольте не погодитися. Є речі значно проблематичніші.

– Наприклад?

– Припустімо, не ви кидаєте каштани в Руді, а він у вас.

Анрі спіткнулася, охнула й погодилася.

– Ви зараз у готель, бароне?

– Так. Мені завтра в похід, якщо пам'ятаєте… Коли уявлю, як з'їзд родичів іде в рейд тилами – перука сторч стає! Але спершу я проведу вас додому.

– Спасибі, не треба, – вігіла посміхнулася, забувши, що в мавпячій личині посмішки малопривабливі. – Я стомилася і вередую. Із задоволенням гуляла б із вами до ранку, кокетуючи й теревенячи про дрібниці, але… Треба, щоб ви якомога швидше опинилися в готелі. Сподіваюся, ваші майбутні соратники ще не сплять. Отож, не криючись, привселюдно розкажіть їм те, про що довідалися від мене в цирульні.

– Усе? – вжахнувся Конрад.

– Ні, звичайно. Я маю на увазі могили, де замість квесторів виявилися дрейгури. І обов'язково повідомте, що дрейгур згорів при спробі його допитати.

– Навмисний витік відомостей? Генрієтто, я все зроблю, як ви просите. І навіть не запитуватиму навіщо. Вважайте, що я кинув каштан, куди наказано.

Попереду з'явилися перші ліхтарі бульвару Олігархів.

– Що ж, мені – ліворуч, вам – праворуч. Удачі!

Вона затнулася. Напевно, треба сказати щось іще. На барона чекає похід; на тебе, подруго, – теж не ароматичні ванни з квінтетом сопілкарів. Чужі люди з відомств-конкурентів: залізний чепурун-квіз і в'їдливе стерво-віга. Знайомі два дні…

Душа була не на місці – немов до душі Генрієтти Кукіль срібнобородий чаклун підшивав дві зайві тіні, троє гучних імен і вісім сумних перспектив на майбутнє.

– Удачі! Коли справа благополучно ляже на полицю в архіві, ми ще погуляємо з вами до ранку…

Награна бадьорість у голосі барона дзенькнула фальшивою монетою. Він і сам це зрозумів, зніяковівши.

– Обов'язково, ваша світлосте. Не лізьте даремно на рожна, добре?

– І вам рожнів поменше, пані…

Конрад фон Шмуц рвучко нахилився, взяв руку Анрі; лоскітно вколов вусами, поцілував.

Пішов і жодного разу не озирнувся.

Гарна прикмета.

Енох Лафута, п'яниця, якого лиха дружина не пустила ночувати, хитнувся і протер очі. Весь цей час він стояв у проході між будинками, спершись на стовбур старої акації, щоб не впасти. Моряк із мавпою не бачили п'яниці, зате Лафута чудово бачив обох. І не міг надивуватися. Чи то моряк так напився, що розмовляв з дурною мавпою? Чи то він, Енох Лафута, настільки п'яний, що бачив, як мавпа відповідала матросові, потім матрос поцілував мавпі лапу, і обоє розійшлися в різні боки?

– Іди, іроде! – закричала з вікна дружина в пароксизмі

милосердя. – Спи вже…

Енох викинув з голови дурне видиво й пішов.

* * *

Повернувшись додому, Анрі роздумала лягати спати. Часу на відпочинок залишалося мало, на віщі сни годі розраховувати – ці парами не ходять! – а вставати так чи інакше довелося б за півтори години до світанку.

Зітхнувши, вона заходилася накопичувати ману за рецептом тітоньки Есфірі.

Повиймала книжки із шаф, протерла пил і розставила наново, за системою «Стоунхендж», розробленою друїдами-біблота-ми Гладкої Квокти. Вимила підлогу в їдальні, спальні та вітальні, відмовившись від швабри, стоячи на чотирьох, у позі «Са-пей шукає сліди духів». Довго вовтузилася з посудом, домагаючись блиску, що принаджує веселу енергію Йой. Закамуфлювала ледь скошені двері до кухні з допомогою штори з кипарисових планок, змістивши базисний центр тяжіння поганих ситуацій за вікно, у дворик. Натерла до блиску вікна, що виходили на південь: від цього радостей повинно було побільшати, а прикрощів – поменшати. Це, щоправда, могло призвести до вагітності чи передчасних пологів, але Анрі сумнівалася, що там, куди вона зібралася, це буде важливо. Урівноважила стихії: Вогонь – курильницею для пахощів, перенесеною до ванної кімнати, Воду – келихами пірамідальної форми, Метал – декоративним мечем із сосни, покладеним на стійку в кабінеті, Дерево – розсипаною по кутках річковою галькою, Землю – сухими фіалками, покладеними в книжки замість закладок.

Відчувши різкий приплив сил, подвоїла старанність.

* * *

Туман крався вулицями Реттії.

Туман брів камінням бруківки, човгав підошвами черевиків, тягнув бліді пальці, заплітаючи місто павутинням – від бульвару XXVI-ти Ла-Ланзьких Комерсантів до площі Регуса Еволютора, від консерваторії маестро Бригета Куриація до театру «Піроглобус», від притулку Блудних Синів, заснованого безіменним купцем-бабієм, до готелю «обитель героїв». Хмари розійшлися; нависнувши над головою ківшиком, сухотно-рум'яний місяць лив у павучу сітку кров з молоком. Горгулії з даху храму Бабусі Странноприїмної безгучно роззявляли пащі, погрожуючи місяцю, але ківшик і без горгулій розумів: його час злічено.

Ось-ось розвидниться.

Ось-ось він перекинеться на пекучий окріп сонця.

Троє нечутно рухалися в ночі, що вмирала, не зачіпаючи павутиння, не помічені сонним патрулем, що пройшов, стукаючи брязкальцями, з ритмічними вигуками: «Люлі-люленьки-лю-лю, пію славу королю!»

Двоє вігілів та одна вігіла.

Арешт-команда Тихого Трибуналу.

Андреа Мускулюс жив у кварталі Анахроністів, у приватному будиночку, яких тут було достобіса – багатий забудовник Фриц Кабачок-молодший, викупивши за безцінь тутешні пустирі, наклепав безліч двоповерхових карликів-близнюків і озолотився на оренді. Дійсним членом лейб-малефіціуму учень Кольрауна став менш як півроку тому – відкладаючи частину нової, цілком прийнятної платні, за два-три роки він переїде у престижніший район, а зараз мусить задовольнятися малим. Це добре. Менше свідків. Сусіди носа надвір не поткнуть, якщо в будинку пана малефіка почнеться підозрілий гамір.

Вирішать, що ляльку голкою дірявить, а лялька свого щастя не розуміє, відбивається.

– Інгі, залишайся біля входу.

– Гаразд, Мантикоро.

– Грегоре, стань під тим вікном. Так, тим, що світиться.

– Гаразд, Мантикоро.

Це були кращі з кращих, Інгвальд Холєра та Грегор Прочанин. Малефік повинен радіти: по нього прийшли, як по справжнього мага найвищої кваліфікації. Сам факт такого арешту Колегіум Волхвування зараховував як особливі заслуги й видавав атестат – якщо майбутній м. н. к. виходив на волю без позбавлення прав.