Чтение онлайн

— Скоріш за все, Данте надав цю останню канаву брехунам тому, що через низку брехливих свідчень його вигнали :і улюбленої Флоренції.

— Роберте! — озвалася Сієнна.

Ленґдон сіпнувся — і повернувся до реальності.

Сієнна запитально дивилася на нього.

— У чім річ?

— Отой варіант «Мапи пекла», що ми маємо із собою в проекторі, — сказав він збуджено. — Картину змінили! — Нін витягнув із кишені проектор і струснув його настільки сильно, наскільки це дозволяв тісний простір. Кулька-активатор заторохтіла, але її звук поглинуло ревіння поліцейських

сирен. — Той, хто підкоригував цю картину, змінив і порядок рівнів у восьмому колі!

Коли пристрій засвітився, Ленґдон спрямував його на пласку поверхню перед собою. З’явилася «Мапа пекла», яскраво вирізняючись у тьмяному світлі.

«Боттічеллі на стіні біотуалету», — подумав Ленґдон, відчуваючи сором. Мабуть, це було найменш пристойне місце, де коли-небудь демонструвалися твори цього мистця. Ленґдон пробігся очима по канавах, збуджено киваючи.

— Так! — вигукнув він. — Це неправильно! Остання канава восьмого кола має бути заповнена хворими людьми, а не ногами, що стирчать догори. Десятий рівень призначений для брехунів, а не для пожадливих церковників!

На обличчі Сієнни з’явився зацікавлений вираз.

— Але ж навіщо комусь треба було змінювати картину?

— Catrovacer, — прошепотів Ленґдон, роздивляючись маленькі літери, додані на кожному з рівнів. — Гадаю, що в цьому написі є розгадка.

Попри травму голови, через яку Ленґдон втратив спогади про останні дві доби, він відчував, що його пам’ять функціонує бездоганно. Заплющивши очі, він уявив перед собою два варіанти «Мапи», щоби проаналізувати розбіжності між ними. Змін, внесених у восьме коло, виявилося менше, аніж очікував Ленґдон... однак у нього з’явилося таке відчуття, наче вуаль перед його очима раптом зникла.

Усе стало зрозумілим.

Шукай— і знайдеші

— Що таке? — спитала його Сієнна.

У Ленґдона аж у роті пересохло.

— Я знаю, чому опинився у Флоренції.

— Та невже?!

— Так, і я знаю, куди мені слід іти.

Сієнна вхопила його за руку.

— Куди ж?

Ленґдон почувався так, наче вперше після того, як він прокинувся в шпиталі, його ноги торкнулися твердої землі.

— Оті десять літер... — прошепотів він. — Насправді вони вказують на конкретне місце в Старому місті. І там ми знайдемо всі відповіді.

— А де саме в Старому місті? — наполегливо спитала Сієнна. — Як ти здогадався?

Із протилежного боку пересувного туалету почувся сміх. Повз нього проходила група студентів, сміючись, теревенячи й жартуючи різними мовами. Ленґдон обережно визирнув з-за кабінки й подивився їм услід. Потім роззирнувся, чи немає де поліції.

— Нам не можна сидіти на одному місці, ходімо. Я дорогою все поясню.

— Дорогою?! — Сієнна похитала головою. — Та ми ж не зможемо пробратися крізь Порта Романа!

— Побудь тут півхвилини, — сказав їй Ленґдон, — а потім рушай за мною.

І з цими словами він вислизнув зі щілини, залишивши свою ошелешену новоспечену подругу на самоті.

розділ 21

Scusi! — Роберт Ленґдон наздогнав групу студентів. — Scusate! (Вибачте!)

Вони

зупинилися, і Ленґдон безпорадно озирнувся довкола, вдаючи заблукалого туриста.

— Dov’& l’lstituto statale d’arte? (Де тут інститут мистецтв?) — поцікавився він ламаною італійською.

Татуйований молодик картинно затягнувся цигаркою й презирливо мовив із французьким акцентом:

— Non parliamo italiano. (Я не говорю італійською.)

Одна з дівчат насварила свого татуйованого друга і ввічливо показала рукою вздовж стіни в напрямку Порта Романа.

— Рій avanti, sempre dritto.

«Уперед і прямо», — подумки переклав Ленґдон.

— Grazie. (Дякую.)

Як просив Ленґдон, Сієнна вигулькнула через тридцять секунд непоміченою з-за біотуалету. Гнучка тридцятидворічна жінка підійшла до групи, і Ленґдон запрошувально поклав їй на плече руку.

— Це моя сестра Сієнна. Вона викладає мистецтвознавство.

— Нічогенька краля, — стиха промимрив татуйований молодик, і його приятелі-хлопці розсміялися.

Ленґдон проігнорував їхні слова.

— Ми приїхали до Флоренції пошукати місце, щоб рік займатися викладацькою діяльністю. Можна ми підемо з вами до інституту?

— Ма certo (Авжеж), — відповіла дівчина-італійка і всміхнулася.

Поки група наближалася до поліції, Сієнна зав’язала розмову зі студентами, а Ленґдон поволі просунувся всередину невеличкого натовпу, злегка пригнувшись і намагаючись стати непомітним.

«Шукай — і знайдеш», — подумав Ленґдон, і його пульс збуджено пришвидшився, коли в уяві постали десять канав восьмого кола.

Catrovacer.Він збагнув, що ці десять літер були в центрі однієї з найзагадковіших таємниць мистецького світу, старої головоломки, яку так і не вдалося розгадати. Тисяча п’ятсот шістдесят третього року цими літерами написали послання на стіні знаменитого флорентійського Палацо Веккіо; напис був зроблений на висоті близько сорока футів від землі, і без бінокля його майже неможливо побачити. Він залишався там, схований у всіх на виду, упродовж сторіч, аж до сімдесятих років двадцятого століття, коли на нього звернув увагу нині знаменитий дослідник мистецтва, який потім десятиріччями намагався з’ясувати його значення. Попри різноманітні теорії, зміст цього послання залишається загадкою донині.

Для Ленґдона цей код був звичною цариною, тихою гаванню в химерному й бурхливому морі. Зрештою, історія мистецтва та давні таємниці були Ленґдону цікавішими за рурки із символом біонебезпеки та стрілянина.

А попереду до Порта Романа під’їжджали все нові й нові поліцейські автівки.

— Господи твоя воля, — мовив татуйований хлопець. — Той, кого вони шукають, напевне, утнув щось страшне.

їхня група підійшла до парадного входу інституту мистецтв із правого боку, де вже зібрався натовп студентів, аби спостерігати за дійством біля Порта Романа. Низькооплачуваний охоронець інституту недбало зиркав на перепустки студентів, які заходили всередину: його більше цікавило те, що відбувалося біля старовинної брами.