Чтение онлайн

Отож блаженній Маріці радий кожен, хто забачить її з вікна чи привітає головою, розминаючись у куряві сільської дороги, яка не має спокою через автомобілі, що вервечкою сунуть на обласний центр…

Але ще досить рано, щоб хтось міг порушити сонний спокій сільської вулиці й цього подвір'я.

—… ЮСТИНО, скільки, кажете, пересушуєте цю одіж? — питаю, знаючи відповідь наперед.

— Та стільки, скільки треба, щоби не злежалася, щоби міль не надточила, щоби сопуху не набрала… — Бабця на мить перериває роботу та так і застигає, тримаючи в руці жмут вузьких чорних сатинових пов'язок. — Акурат два-три рази на рік буде. Це — другий раз після Різдва, бо навесні за роботами якось не мала коли, а як спохопилася —

погода була мокра, то все відкладала та й відкладала. А як серед літа була розслаблася — то вже думала, що сама смертечка мені пересушить хустинку на голові. Та Бог милостивий… дав мені знак, що близько до мене, — та й пішов далі до когось іншого.

— А кому з вас прийшло до голови — робити домовину наперед?

— Як кому?! — Юстина невдоволено зиркає на мене, ніби я її питаю щось само собою зрозуміле. — Та ж, певно, що мені, а кому ще?

— Тому вже років з десять буде?

— Десять?! Тати, дочко, смієшся! Цій домовині рівно двадцять п'ять років.

— Отак-таки двадцять п'ять! — удавано дивуюся, хіба що лише не сплескую в долоні.

— Якщо по правді, то двадцять п'ять було би тій, першій, котру ми позичили, коли вмерла головиха сільради. А вмерла вона, покійниця, якось так нагло, що борони, Боже: брала води з криниці, перехилилася через зруб — та й так, як би жінки на світі не було… Чи то на серце лихо стало, чи хтось поміг їй дна дістатися, хто тепер скаже? Та й сталося це з суботи на зелену неділю. Мама її (також уже на тім світі ангелам крила підправляє) дуже побивалася, що труну треба буде робити в свято, бо хто би то чекав з тілом до понеділка без домовини в спеку, коли небіжка була жінка пишна?!

А та головиха, земля їй пухом, і без того грішна перед Богом, бо час такий був, що мусила людей від церкви відмовляти, та дітей не позволяла хрестити, а на Великдень записувала всіх, хто йшов із кошиком. Отак стояла на другім боці вулиці, напроти дзвіниці й писала, а на «Христос Воскрес» відповідала «Добрий день». Е-ей, Господи… Що то нагадувати дурний час! А дід мій, ну, чоловік мій, розумієш, зачув, що головиха вмерла, та й каже: «Будемо головисі позичати твою домовину, бабо».

Як по совісті, то я не так уже дуже позичати хотіла, й не від того, що в нас у той день рано корова отелилася. Ти, дочко, щоб знала: як маєте вдома приплід, нікому в той день нічого з хати не давайте, бо не буде вестися худоба. Але це не про те… А я хоч і не хотіла пам'ятати, бо то давніше було, але таки пам'ятала, що головиха колись викликала в сільраду нашого Дмитрика, коли я схрестила йому дитину. А мій Дмитрик учителював, то й мав на роботі велику біду. Але мені донесли, що Дмитрика шпетили на зборах у школі. Ой донесли, в нас добра душа хоч коли знайдеться…

А я в голову не бита, я тоді ще трохи молодша була, говорити добре вміла, та й поїхала в райком із ферми отак, як була, — в ґумаках і в халаті. А халати нам давали чорні, то я заявилася в район, як чортиця, не проти святої п'ятнички буде казано.

Міліції там не було, то не те, що тепер без міліції у виходок у місті не потикнешся… На секретарку й не подивилася. Та так у своїй лютості й стала перед найпершим секретарем. А він, сердега, на серце слабував, знав мене, бо все на вранішню дойку не раз приїхав у село. Ще наші доярки не всі на ферму попришкандибають, а він, біднятко (також покійний), вже дивиться коровам під хвости… видко, їх заставляли, бо чого би то вчений чоловік убирався в куфайку й плескав удосвіта корову замість жінки, та ще би їхав з району, якби не заставляли?.. То він усе отак на тій дойці каже мені: «Семенівно, дивіться на пенсію не підіть так, щоби я не знав».

Ой, не дочекався видіти мою пенсійку, а якби видів — пожалів би свою Семенівну за такі гроші. Але, видиш, я ще свою біду перебираю руками, а його хробак давно в глинці точить… Дурний час був, дочко, хоча тепер — ще дурніший.

У нас голова колгоспу був — Петро Григорович. То приходив він на дойку, а його тато Гриць дояром робив, то навіть коли

ніхто не чув, він синові казав: «Петро Григорович, дайте мені відро під корову». А тепер — ні голови, ні колгоспу, ні господаря в селі, від ферми фундамент хіба що лишили, корови дорізали, людям паї такі пороздавали, що хіба курка на базарі стільки коштує, як отой пай. То й не знаєш, для чого весь вік гарував. Але то вже друга бесіда…

Ото як стала я перед тим секретарем, а в кабінеті — тьма народу, та як розвернулася! Кажу, та я хоч у ґумаках, а правди дійду хоч би там що, хіба би вмерла! Ви мене що, з доярки знімете, що я внука схрестила?! А як знімете, то котрий з вас піде замість мене коровам хвости крутити? Мало того, брешу їм, син надувся, що я маленьку дитину вигулила в невістки та й панотця до хати закликала, то ви ще йому гризоту робите на роботі!

Е-е-ей, було, що було… Що то згадувати. Але лишили мого Дмитрика в спокої. До пенсії і довчителював.

— Ну, а труна для головихи? — нагадую Юстині, яка, розвісивши на паркані хустинки й покривала, простирадла й рушники з магазинними етикетками, сидить разом зі мною на призьбі під хатою.

Ми гріємося на свіжому сонечкові, а в ногах гріються дві кішки — Юстинина й Юстининої невістки, що живе в другій половині будинку.

— А що труна… Перед тим, коли так нагло вмерла головиха, десь із півроку, як ми з дідом поробили труни. Подумала я собі так: хто його знає, коли й як смертечка наша прийде? Може, надійде якась така лиха година, що не до труни буде? Або голод який, як ото в сорок сьомому, або свято велике яке. У неділю дерево будуть тесати? Уже гріх. Та ще якесь мокре виберуть, а воно, як усохнеться, на тім світі кості мої тиснути буде. А як будуть перекладати тіло з лави в домовину, то будуть грішити в думках, що баба й по смерті не дає спокою? Другий гріх. Е-е-е… Отако-о-о собі подумала — та й зробила, як подумала: заказала труни. Най буде. Їсти не просять. Підфарбуєте, як треба буде.

Та така файна та труна моя перша була, що й сказати тобі не можу. Дерево рівненьке, гладеньке. На першу труну дід сам вибирав породу й рубав дерево тоді, коли треба. Бо то, що рубане в червні, — червиве. А то — ще якесь. А так дід сам вибрав для себе й для мене деревину. Ще тоді зір мав добрий. Та й зробили Грицько з Петром (покійники, царство їм небесне) на колгоспній пилорамі нам труни. Заплатили ми їм, руки вмили. Усе, як має бути. На горище винесли, я поскладала все, що треба до смерті… старими покривалами вкрили… І вже мені на один клопіт менше. Най чекають свого часу.

Але ж поголос пішов по селі, що Семениха до смерті готується, то як спротивилися наші діти, най Бог хоронить! Софійка тиждень не ходила до мене; Василько грозився в Кути на базар відвезти труни, що й знати не будемо; Дмитрик лиш курив і казав, що такого не сподівався від нас із татом; а Тонця, Антоніна моя найменша, сплакалася на нитку, бо то було акурат перед її сватанням, то дівка боялася, аби свати не подумали, що мама її не сповна розуму.

Я тобі скажу, дочко, що наші свати потому й собі домовини так само зробили… Але вони їм скорше прислужилися, як нам із своїм дідом… Най легко спочивають із моїм господарем на тому світі…

Ото лиш трохи вляглося з дітьми через труни, а вже дід каже зичити одну, бо хоч і головиха — а все людина була. Каже, Бог їй сам гріхи порахує.

А день був білий. Нарід вулицею ходить, чоловіки кіньми за труною приїхали, вже чекають… А я на горищі повибирала все з домовини, вискладала купкою на підлозі, а потому, думаю, занесу в хату в шафу, бо ще не знати, коли труну вернуть, а на горищі, боронь Боже, миші весь мій крам потрублять, як колись потрубили Максим'юкові мішечок із грішми, коли він не хотів їх нести на зберкнижку на пошту, щоби в селі не знали, скільки він грошей має. А то, дочко, все пропало: що наше на книжках, що Максим'юкове на горищі. Лиш одно трохи скорше, а друге — пізніше. Максим'юка за грішми серце вже перестало боліти, а нас лише починало.