Чтение онлайн

А тоді… Коли весілля сідало на машину, підійшов до мене офіцер, що був у них старшим, відкликав убік, знову взяв за підборіддя й сказав: «Чує моє серце, що тут нечисто, але не хочеться хорошій людині весілля псувати. Та й ти якась така… Подякуй Федунякові: заступився за тебе, й лише задля нього я не зробив з тобою того, що повинен робити в сумнівних випадках. Так що будь здорова, чорноброва. Може, ще зустрінемося».

Поїхала я з молодими, лишилася в них служницею… А далі ти знаєш: твій тато забрав мене до себе в Чернівці. В шістдесятому ти народився. В сімдесят третьому тато помер від інфаркту. Отак і життя минуло.

— Ось чому ти у свої гори ніколи не навідувалася!

Це ж рукою з Чернівців подати до Брустурів. А казала, клімат шкодить…

— Вчора я зрозуміла, що даремно.

— Мамо, а що було вчора? — несміливо запитав Богдан, намагаючись дивитися на матір з-під лоба.

—… Наздогнало минуле… Вчора мене наздогнало минуле: вчора ми з тобою очі до очей зустрілися з Коляєм.

— Із Коляєм?! — подив сина був такий непідробний, що він устав зі стільця й знову сів.

— Так… Із Коляєм… Із високим худим чоловіком, в якого родима пляма на правій щоці, а права рука без великого й вказівного пальців.

— Коли це було? — тихо запитав Богдан.

— Коли я зомліла. Може, й добре, що зомліла, бо не знаю, що було б, якби була при пам'яті.

— Ти думаєш, мамо, коли б ви учора впізналися, ви не могли би порозумітися?

— Твій тато колись за пляшку горілки виробив мені документи, що я в Кельменецькому районі народилася. Тим я й обрубала свою пуповину остаточно. З людьми спілкувалася мало, язик тримала на припоні. А після таких переживань змінилася я дуже — впізнати мене зараз дуже важко. То й добре.

Корнелія важко встала й пішла до спальні. Її не було довгенько. А коли повернулася — тримала в руках пожовклу рукавичку дивної форми.

— Оце я вив'язала для Коляя після одної страшної перестрілки, коли він утратив два пальці правої руки. Він дуже нервував через своє каліцтво й намагався ховати руку від сторонніх очей. А я добре роздивилася, як виглядає його безпала рука, й виплела йому цю рукавичку з найтоншої вовняної нитки. Я його дуже любила… Й думала, що життя мені не буде без нього… І він це знав.

Ти питаєш, чи порозумілися б ми, якби були впізналися вчора… Яке це має значення тепер? Для мене правда одна: він зрадив.

Так що нехай живе… Все одно минуле навідує його ночами. Знаю по собі. Минуле — то такий кат, що мовчки й без знаряддя тортур замордовує людину зсередини. Можеш ночувати в церкві, колінкувата, каятися, денно й нощно бити поклони, а воно не відпускає, як задавнена грудна жаба. Душить тебе, душить…

Але в мене є ти. А я не хотіла звалювати на тебе своє минуле…

Запало довге мовчання.

Корнелія помішувала чайною ложечкою вихололий окріп у горнятку.

Богдан курив у відчинену кватирку.

— Мамо, а ким був мій тато до того, поки почав учителювати? — несподівано різко розвернувся до неї.

Корнелія мовчала так довго, що Богдан подумав: мама заснула сидячи.

Зітхання її було гучніше, ніж грім серед ясного неба:

— Він був тим офіцером, який повірив моїй брехні про дружку…

Київ — Осокорки,

20 липня — 20 серпня 2001 року

Блискавку — цю повстанкуСкромних полів небес —Перехитрив приманкоюВітер-каменотес.І

полетів у клоччяБлискавки білий шал.Згасли повстанські очіВ бункерах диких скал. …о, так.Іти, і я, і миВ сліпі сніги крильми упали.Лиш серед чорної зимиСмереки чорно трембітали.І сонно падала в потікПрострелена і в'яла глиця.І снігу мокра плащаницяХовала нас, немов шулік.Ми не давалися, мов пси.Нас жони — й ті не приручили.Нам помагали люди й схили.Нам трембітали — лиш ліси. Ой, попід гай зелененькийНе Довбуші молоденькі,—А темнії воріженькиШнурочком брели.Хлопців тридцять, може, триста,Ой, то з покриком, то свистом,Стежки кров'ю — а не листом —Укриті були…Ще не встигне сонце сісти:— Давай, суко, борзо їсти —годувала ж москалів.Гості й рано.Ворон кряче:— Давай, курво, їсти.ПлачеЗа тобою Магадан……і попід гай зелененькийНе Довбуші молоденькі,Лиш темнії воріженькиДень при дні брели…Чорні вітри-вітровії загули — загули.Не одні тут в преісподню загули. Загули. …і пливли у ніч твої бесагиМіж сипучих по горбах снігів.І пекла неправда, наче спрага,Під дзвінки — як дзвони — биндюгів.Ой, за ким у ніч вони дзвонили?Упирались коні, мов душа.Пси горбами, мов скажені, вили.Падали ранети з кунтуша.В череві сахалася дитина,Ненароджена, та воює з тавром.Вслід рикала вже чужа маржина.Плакало корито із цебром.Та дорога… до якого Бога?Не під «отче наш…» — під батоги.У смерек підкошувались ноги —Біль скрипів, неначе биндюги.О, Боги!Оракули!Провидці!Пропадай все пропадом — гори!…і чорніли — наче плащаниці,Вчора ще веселі хутори.