Нація
Шрифт:
— Непокоїть?! Та я просто боюся! Я не знаю, як завуалювати цю справу, але так, щоб вона й до Бога дійшла, і не нашкодила нікому, Фрозино. Ви поважна жінка, маєте розуміти: хоч я й слуга Божий, та й я невольний у своїх діях, бо велике око стоїть наді мною… зірке око, Фрозинко люба. Може спалити будь-кого.
У суботу вона знову ходила межи хати. Усе було би добре, якби не Петращиха. Кого вона знайде натомість?
Знову пішла до Дмитрючки.
Дмитрючка плакала й не хотіла говорити.
Розгнівана Фрозина сказала, стоячи в дверях:
—
— …А ТЕПЕР, ДОРОГІ парафіяни, прошу помолитися разом із дванадцятьма вдовами нашого села за нову істину в нашому краї, за справедливу Божу благодать, яку Господь подарує нам при наших ревних молитвах.
Кожному з нас уготована своя участь під небесами Господніми, й свій шлях, і свої випробування. Але Господь наш справедливий і милосердний. Він виведе нас із облуди й пороку, і дасть нам блаженне життя во Христі від сьогодні й вовіки віків.
Думки, звернені до Бога цими дванадцятьма осиротілими душами, що благають для всіх людей села щасливої долі й здоров'я, й утіхи, важать багато більше, аніж думки всіх нас, ситих і нерозлучених зі своєю парою.
Так прийдімо, припадімо й помолімося Господу нашому устами неоскверненими й неложними, прийдімо й поклонімося чолом своїм чистим і перстами своїми негрішними… Амінь.
Фрозина, першою приклякнувши збоку панотця, щоби було видно всю церкву, рахувала їх майже вголос.
Вони припадали одна за одною під панотцевим золотим Євангелієм і золотою ризою:
напівосліпла сухонька Бундячка,
і Шиманська в пишнім кептарику й червоній хустці з тороками,
руда Марея
й маленька, як дитина, Юрчиха,
гонориста Шкріблячка
й скупа на слово Шулемчучка,
фудульна Процева
й добра, як хліб, Гасюкова,
хитріша від лиса Паращина
й висока, як трепета, Павлюкова.
Десять.
Фрозина бігала очима по бабинцеві.
Дмитрючка з малою дитиною на руці переминалася з ноги на ногу й нервово посмикувала тороки хустки. Сльози ішли їй з очей градом і не могли стати, бо не могла вона зробити десять кроків уперед німими ногами.
Фрозину збив піт: на порозі стояв уповноважений від МҐБ Дідушенко.
Церква ніби зачула запах його чобіт — бо повернулася всіма головами до дверей.
«Амінь. Пропало…» — не встигла подумати Фрозина гаряче, як із бабинця одночасно ступила до панотця Дмитрочка, передавши дитину котрійсь із жінок, і згорблена Їлачиха, про яку Фрозина начисто забула.
— …Во ім'я Отця і Сина й Святого Духа… — гули в голові дзвони й падали на порох Дідушенкових чобіт.
Чоботи ще трохи потупцювали перед Фрозининими — заплилими сірим туманом — очима й здиміли з церкви, не наступаючи на її поріг…
Розтоки на Буковині, липень 1996 року
Просили
Одкровення 1990 року
— МАМО, ТИ ЗБИРАЄШСЯ, як до шлюбу! — Богдан дивився в дзеркало, тримаючи Корнелію обома руками за плечі. — Боже, яка ти маленька проти мене! — ніби дивувався чорний хлопець, схожий на цигана, обертаючи сиву жінку круг себе.
— Не можна двом одночасно дивитися в дзеркало! — Корнелія вивільнилася з-під руки сина, поплескавши його по спині. — То на сварку.
— Знаю, знаю, але що його сваритися, коли потім усе одно треба миритися?! Та я й без дзеркала парубок — що треба. Правда? — Богдан уступив матері місце.
— Ой, хлопче, з малого казала тобі: женячка — гірше, ніж срачка, а ти отак узяв і послухав! — сміялася й собі Корнелія, підводячи губи блідо-перламутровою помадою. — Зав'язується твоє парубоцтво.
Корнелія чула себе щасливою. Вона й справді збиралася в місто, як до вінчання: за місяць Богдан мав женитися. Вони йшли вибирати весільний костюм.
Дивилася в дзеркало і, може, вперше за багато років не відчувала відрази до свого дуже повного тіла, виокруглілого обличчя, а найдужче — слоновості ніг.
Колись її прудкі ноги змагалися з прудкістю ніг лісової косулі, а тонкий дівочий стан чоловічі очі деколи плутали зі станом берізки.
Та бац… Усе минуло. Котра береза молодою не пішла на хрест посеред лісу — постаріла й розсохлася, як зістарілася Корнелія, а котра косуля й вижила — стали її швидкі ноги вудженим м'ясцем — найсмачнішим мисливським делікатесом.
Хіба вгадаєш на сході сонця, що з тобою буде під смеркання?
Вони повільно йшли містом: завтрашній наречений і його мама. Богдан тримав Корнелію під лікоть і торкотів, як шестилітній хлопчик: безугаву, перестрибуючи з одної думки на іншу, так що важко було встежити за його логікою.
Та, власне, вона й не намагалася. Слухала себе й тепло, що розливалося всередині душі, — й укотре беззвучно повторювала: щаслива, я щаслива.
Місто, яке було їй чужим із найпершого дня, сьогодні здавалося, нарешті, рідним.
Париж у мініатюрі? Відень? Можливо, коли Париж чи Відень були іще маленькими, вони й виглядали подібно до сьогоднішніх Чернівців. А може, це придумали ті, хто ніколи не ходив вулицями Парижа? Та хай буде.
Напевне, й справді в давніші часи це компактне місто з легкої руки Стефаника називали містом «недібраної трійці: кущів, якихось міністерських чиновників і Ольги Кобилянської» {{ З листа В. Стефаника до О. Кобилянської. }} і замітали вулиці букетами троянд. У кав'ярнях щоранку продавали свіжі газети з усієї Європи, пахло справжньою бразильською кавою й бухарестським ромом, грала циганська музика в ресторані готелю «Брістоль» чи рвали струни глинницькі цимбалісти на площі перед цісарським університетом, а Панською вулицею під білими парасольками й прозорими капелюшками дефілювали білі панянки, що могли вільно розмовляти щонайменше трьома мовами.