Чтение онлайн

І відчуття Дудникова справдилось.

Шостого червня, як тільки він увійшов до інституту, до нього підбігла схвильована бабуся бібліотекарка.

— Вольдемаре Семеновичу! Ви веліли доповідати про іноземні відгуки… Мені щойно подзвонили з центральної бібліотеки. Просять вас приїхати туди…

— Нащо?.. Наскільки мені пригадується, всі замовлення я роблю через вас…

— Не знаю, Вольдемаре Семеновичу, слово честі, не знаю, в чому справа! Мені лише сказали, що велика неприємність… І щоб я відразу, як побачу вас…

— Дрібниці! —

недбало промовив Дудников. — Мабуть, знову якийсь пасквіль на Бєлова. А нам з вами то що? Адже він навіть не співробітник нашого інституту!

— Ні, не на Бєлова, — тихо сказала бібліотекарка. — Я запитала…

Дудников зблід, уся кров відхлинула з його рум’яних щік.

— Не на мене ж? — намагаючись посміхнутися, видавив з себе він нарешті.

— Не знаю, слово честі, не знаю, — повторила бабуся.

Дудников механічно, невідомо для чого, розстебнув портфель, потім знову застібнув його і, не кажучи більше й слова, попрямував до виходу.

Через півгодини молодий співробітник іноземного відділу з удавано байдужим виразом на обличчі подав йому журнал в лакованій обкладинці:

— Вранішня пошта з Рима.

Дудников узяв журнал, одягнув на акуратні вуха прозору оправу окулярів — і занімів.

Прямо на нього з яскравої обкладинки журналу дивилися усміхнені очі… Кремньової!

Поперек дівчачого плеча гарним великим шрифтом було набрано якийсь напис. А над її золотистим волоссям виднілося вже знайоме Дудникову чудовисько у скафандрі.

— Перекладіть, будь ласка, — попросив Дудников.

— Прошу!.. “Юна російська художниця малює портрет космічного мандрівника на диких скелях Саммілі. Читайте репортаж нашого кореспондента на третій сторінці”.

А на третій сторінці повідомлялося:

“В інтерв’ю, що одержав наш нью-йоркський кореспондент від молодого вченого-археолога містера Уїльяма Сміта, дослідник, котрий кілька днів тому залишив Аравію через сімейні обставини, повідомив, що поблизу оази Саммілі експедиція, в якій містер Сміт мав за честь працювати, виявила дуже цікаві наскельні зображення людей і тварин.

Ці зображення зроблені жителями пустелі за найдавніших часів.

Містер Сміт висловлює свій жаль, що не може познайомити читачів з цими знахідками без дозволу професора Фернана Гізе, котрий залишився для завершення дослідів у Саммілі.

Щоб остаточно не розчаровувати нас, містер Сміт люб’язно погодився передати редакції фотознімок “Гостя з космосу” — картини, намальованої на стіні печери учасницею експедиції міс Майєю Кремньовою із Москви”.

Дудников уважно вислухав переклад, і всупереч сподіванням молодого співробітника іноземного відділу, не знепритомнів. Навпаки, обличчя його стало спокійне, задоволене.

— Цього слід було чекати, — поважно вимовив він. — Наука не може терпіти легковажності, тому що легковажність не задовольняється наукою.

Товстий палець Дудникова постукав по скафандрі, зображеному на обкладинці журналу:

— Ось куди йдуть народні гроші. Та ще іноземною валютою! Між іншим, я був єдиною людиною, котра виступала проти поїздки Кремньової в Саммілі.

Мене не послухали — і ось результат. На-яв-ний!

— Що ж тепер буде? — вболіваючи, спитав молодий співробітник.

— Тепер буде все, що має бути в таких випадках, — відповів Дудников.

Через тиждень до Саммілі пішла телеграма на ім’я керівника експедиції Тарасюка:

ПРОДОВЖЕННЯ РОБІТ НЕДОЦІЛЬНЕ КРП НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙТЕСЬ КРП ЗА ДИРЕКТОРА ДУДНИКОВ.

— Я не маю ніяких підстав не вірити вам, люба Майє Степанівно. Інститут східних мов дав вам найкращу атестацію. І Григорій Петрович, — академік поклав руку на плече Тарасюкові, що втупився злим поглядом у підлогу, — і Матвій Михайлович… І взагалі я вважаю за краще вірити людям… До того ж, відверто кажучи, коли б я не був у цей час на конференції у Варшаві, я б не дав згоди на припинення роботи в Саммілі. Але тепер діло зроблено. Інтерв’ю Сміта кинуло тінь на вашу знахідку, Майє Степанівно. Відразу можна було дати спростування, тепер — пізно. Відкликання експедиції з Саммілі важко не сприйняти як підтвердження версії Сміта.

Щоб спростувати цей наклеп і повернути вам добре ім’я, тепер не досить нашої довіри до вас. Як це не сумно — не досить. Тепер потрібні докази!

Академік поглянув на присутніх. Дудников відвів очі і нерозуміюче стиснув плечима. Тарасюк насупився ще більше. Бєлов, прикусивши губу, все записував на аркуші паперу якісь формули.

— Не розумію, — тихо сказала Майя, — які потрібні ще докази? Адже я знайшла його. Він — є. Кожний може побачити його і переконатися. Він зображений на скелі тією ж фарбою, що й бики Саммілі… А якщо хтось повідомить, ніби мене не існує, я теж повинна буду заперечувати це?..

— Співчуваю вам, але змушений повторити — потрібні докази!

— Є тільки один вихід, — сказав Тарасюк.

— Я б не зважився на таке категоричне твердження, — сказав академік. — Чому тільки один?

— Іншого не бачу… Треба знайти нові зображення космонавтів! Важко собі уявити, щоб знайдене зображення в ущелині Джаббар було єдине. Безсумнівно, в інших печерах є чимало подібних портретів. І перш за все треба шукати їх у тому ж таки Джаббарі!

— Якщо так, то слід набратися терпіння і чекати вістей від професора Гізе, — зазираючи в очі директорові, швидко сказав Дудников. — Та й на краще, коли нові зображення будуть знайдені дослідниками, що не належать до нашого сектору. Чи не так?

— Не зовсім! — різко відповів академік. — Чекати біля моря погоди — не зовсім правильний шлях до істини.

— Але іншого шляху, мабуть, немає, — сказав Дудников.

— А можливо, все-таки є? — академік допитливо глянув на Бєлова.

Матвій зрозумів цей погляд.

— Я вже цікавився вохрою. Тарасюк стверджує, що фарба, якою користувалися невідомі художники (на цих словах Дудников посміхнувся), ніколи не випалювалася. Отже, мій метод не застосуєш.