Чтение онлайн

Конференція пролетарських письменників визначила основну лінію для організації, виправила міжорганізаційну літературну ситуацію й обрала не якісь там «органи», а бюро зв’язку між окремими організаціями. В цьому її позитивне значіння.

Ще одне зауваження щодо організації «Молот», яку т. Блюмштейн називає «гермафродитною» та пролетарською філією при «Плузі». Це очевидна літературно-критична демагогія, що не заслуговує уваги. Зазначимо лише, що «Молот» утворився з тих товаришів, які вийшли після з’їзду з «Гарту». Отже, й «комедійні моменти» відпадають і нам доводиться закінчити словами т. Блюмштейна, що пролетарська

«жовтнева література українська росте» й буде стояти на барикадах у боротьбі за гегемонію свою, за боротьбу з буржуазною та дрібнобуржуазною літературою.

Б. Басиленко

Від редакції. Вміщуючи цю статтю, редакція вважає деякі твердження в ній дискусійними.

[Стаття з газети «Більшовик» від 22.04.1925 р.]

«ПОДАРУНОК» ПАНАМ НА ВЕЛИКДЕНЬ

(Київська група письменників Зах. України «Плуг»)

Нарешті…

В творах окремих революційних письменників Зах. України останніми часами все частіше й частіше бренить нота протесту проти панського терору в Галичині та на Холмщині, проти боярського насильства над трудящим народом Буковини.

Муки галицького селянина й робітника по шляхетських тюрмах, заграви повстань на кресах білопанської Польщі знайшли свого співця в письменниках-емігрантах на Вкраїну та до Америки.

Але й з Галичини, де преса робітнича задушена в жандармських лабетах, долітає часто голос катованих трудівників: «Допомоги!» На Радянській Україні та в робітничій пресі Америки друкуються іноді твори молодих галицьких пролетписьменників, де одбивається сьогоднішня Галичина з її жахливою дійсністю.

Чимало емігрантів-літератів з Галичини й Буковини давно живе на Радукраїні, багато з них давно бере участь в загальнодержавному будівництві, багато працює у спільних пролетарських лавах для визволення трудящої класи.

Нечувано жорстока поведінка польської шляхти з трудящими Галичини та безвідрадне становище трудового народу на всій Зах. Україні було тим чинником, що спонукав до об’єднання українські літературні сили емігрантів Зах. України на спільну планову працю, скеровану, головним чином, на визволення своїх потойбічних братів.

Кажу: нарешті…

Давно пора було тим, хто був у кращих умовах, звернути увагу безпосередньо на своїх покинутих поневолених братів. Всі листи, що доходять до галицьких емігрантів з Галичини, і ті нечисленні, що просковзають до буковинців з Румунії, в один голос нарікають на жахливе становище трудящого люду під панською кормигою і просять поради, допомоги…

Відозва Компартії Зах. України серед багатьох відгуків між українським громадянством знайшла відгук і в самій організації групи письменників Зах. України «Плуг». Правда, заходи до організації цієї групи робилося давно, але оформлення її припало саме на цей час.

19 квітня, саме на Великдень, коли по всій Зах. Україні попівство з панами затьмарює розум трудящих релігійним дурманом, а гомоном Великодніх дзвонів заглушує дзенькіт ланцюгів та тюремних дверей, стогони незлічимих жертв білого терору, – в цей день тут зорганізувалася група літератів-емігрантів, що художнім словом має підтримувати своїх братів у нерівній боротьбі.

Нарешті

літерати-емігранти скерують вістря свого пера безпосередньо туди, де з тугою давно їх виглядають покинуті брати, стануть організовано на працю для тих, що давно чекають на неї з німим докором:

– А пішли й забули нас… Покинули в неволі.

Ні, не покинули! Не забули! ЗУ «Плуг» глибоко наріже скиби під буйний зріст пролетарської культури на цілині Зах. України, цілині, угноєній кров’ю катованого робітництва і затоптаній шляхетськими та боярськими чобітьми…

Збори вирішили низку питань організаційного характеру й обрали тимчасове бюро, до якого ввійшли т.т. М. Баран, Д. Загул і В. Атаманюк.

План роботи на найближчий час ЗУ «Плугу» в Києві доручено скласти т. Д. Загулові. Його ж обрано в члени Бюро Київ-Плугу од секції ЗУ.

В. Яблуненко

[Стаття з газети «Більшовик» від 22.04.1925 р.]

П. ТИЧИНА. СОНЯШНІ КЛАРНЕТИ. ВИДАННЯ ТРЕТЄ

Держ. вид. Укр. 1925 року. Стор. 68

Тичина – поет, що досяг чи не найбільше з усіх українських поетів у формальному відношенні. В ідеологічному ж відношенні – це найтиповіший представник інтелігентської безсилости, невміння організувати свою волю в єдиному напрямку, нездібности до постійного, несхибного пориву.

Такий є Тичина взагалі, а особливо в його першій книжці «Соняшні кларнети». Формальна досконалість та ідеологічна безсилість складають її найхарактерніші ознаки.

Блукання поміж релігією, українською національною романтикою та чистою поезією, без натяку на ідеологію (що й є справжнім мистецтвом для легкої розваги буржуазії) – усе це треба визнати й, якщо шукати десь виправдання Тичині яко громадянинові, то, звісно, не в «Соняшних кларнетах», а в пізніших його творах.

Отже, перевидавати втретє «Соняшні кларнети» варто лише з двох поглядів: яко вкладку до історії укр. літератури та яко підручник, як зразок формальних поетичних прийомів.

Для такої мети книжку слід перевидавати точно, не міняючи її попереднього тексту, та з відповідною передмовою й поясненнями.

ДВУ в даному разі не зробило ні першого, ні другого.

Щодо першого, то навіть наївним можна вважати такі зміни в тексті, викликані, очевидячки, «духом часу».

Було, наприклад, у 2-му виданні:

То УкраїнуЗа всі роки неслави благословляв хрестомОпромінений,Ласкою Божою в серце зраненийАндрій Первозваний…

У новому виданні викинуто слова «хрестом» та «Божою». Нібито «Андрій Первозваний» з усім оточенням, в якому він виступає, не замінить самою своєю постаттю всіх викреслених «богів» та «хрестів»?

Або:

Над СивоусимНебесними ланами Бог проходить

і т. ін.

В новому виданні замість «Бог» надруковано «Час» і то не просто «час», а таки «Час» з великої літери.