Чтение онлайн

– Він ваша «криша»?

– Звичайно. Він грошовитий. Гроші надходять від виробництва, інтереси якого він просуває в парламенті, як модно зараз говорити, лобіює. Є ще надходження від людей, яким він допомагає.

– Незабаром вибори… Якщо ваш пролетить?

– А навіщо ми цим займаємося? По-перше, вибори робляться за гроші, які наш «тато» зараз збирає.

– Багато назбирав?

– Не перебивай… По-друге, навіть якщо він програє, ми спокійно будемо працювати далі, зв’язки налагоджені, ми вже в обоймі.

– Цікаво

у вас там усе поставлено. У мене тут набагато простіше…

– Так знаю я твоє «виробництво»!.. Не набридло?

– Набридло! До чортиків! А що робити?

– От! Ти думаєш, навіщо я до тебе прийшов, горілки попити та язика почесати? Воно, звичайно, приємно згадати наші пацанячі подвиги… Але!.. Годі! Є у мене до тебе конкретна пропозиція.

Жабов налив повні чарки, крекнув: «Давай, Модику!», ковтнув одним махом.

– Так от… Потрібні свої люди, щоб було на кого покластися. Та й домовленість у нас була. Пам’ятаєш? Я хоч ще і не на вершині, але близько. Хочу запропонувати тобі стати моїм охоронцем, думаю, згодом ти зможеш бути директором охоронної контори.

– Оце тобі!!!

– А чого ти? Не святі горшки ліплять. Тебе Господь силою не обійшов, розум є, не те, що в більшості гоблінів, які в охороні ходять.

Модест задумався.

– Мужик ти правильний, працювати і слово тримати вмієш, сім’ї в тебе немає, нічого не тримає…

– Тут подумати треба…

– Ти ще скажи, що з бичками своїми підеш радитися. Що, тобі заміну не знайдуть? Зараз же не молотом худобу б’ють, електрика – кожен зможе, а сила твоя всихає…

– Мабуть, ти правий… Коли їдеш?

– Завтра.

– Заїдеш, дам відповідь, а зараз ходімо, проведу, поспати треба.

Вони жили на одній вулиці. Йшли мовчки. Біля будинку однокласника Модест крекнув, міцно потис шкільному товаришеві руку.

– Запали мені твої слова, матері його ковінька! Що тут думати?! Згоден я, спробую влитися в нове життя, заїжджай, буду готовий!

– Ну і добре! Старий, у нас ще все попереду!

До міста Модест звик швидко. Сашко сам привіз його в однокімнатну квартиру.

– Це тобі від фірми.

Квартира майже в центрі міста йому подобалася. Офіс фірми Жабова знаходився поруч, у колишньому районному комітеті колишньої комуністичної партії. Два квадратних хлопці, що охороняли офіс, у декількох словах розповіли про правила, регламент та обов’язки. Ніхто не називав їх по імені – Болік і Льолік. Сашко майже завжди брав із собою в поїздки по місту однокласника.

– Твоя задача мовчати, слухати і дивитися. Я не думаю що який-небудь ідіот буде на мене нападати.

– І це робота? Ти платиш мені великі гроші за те, що я просто тебе супроводжую?

– Такі правила гри. А робота ще буде… Не дай боже!

Окунь ходив у тренажерний зал, калорійно харчувався а у вихідні дні – якщо не було поїздок з Жабовим – знайомився з містом. Він раніше бував

у обласному центрі, але поїздки були «цільові»: ринок, базар, універмаг. Місто було невеликим, запилено-провінційним.

Через місяць знав усі райони, виїзди, основні ресторани, бари, офіси. Ділові партнери Сашка до нього звикли, впізнавали, кивали.

Іноді на день-два навідувався до села. Зустрічали радо, розпитували про міське життя, але далеко було Окуню до мистецтва діда Башкира. Односельчани так і не могли зрозуміти, що він робить у місті і як заробляє гроші, а Модест якось у серцях сказав:

– Відчепіться! Скарб я знайшов у Холодному Яру. Ясно?

Хто повірив, а хто ні, але більше не розпитували.

Полюбив ходити в театр. Квитки коштували недорого, людей на спектаклях було мало, ніхто не чавкав, не дзвонив по мобільному, усі сиділи тихо, в антракті прогулювалися у фойє. Усе це подобалося. Іноді розумів, особливо коли дивився спектакль удесяте, що актори втомилися або з похмілля, що грають абияк. Але завжди додивлявся до кінця, не переймався і не сердився.

Одного разу вранці Сашко покликав товариша до свого кабінету.

– Сьогодні їдемо на «стрілку». Наша фірма не розрахувалася у визначений термін за товар, а постачальники попросили розібратися з нами серйозних людей. Розмова буде складною.

– Може, я сам поїду?

– Модю, буде розмова, а не бійка. Ти, Болік і Льолік, ще кілька чоловік – будете тлом, антуражем, вони повинні зрозуміти, що ми серйозна фірма, що у нас є люди. За товар ми заплатимо, а відсотки платити не будемо, і вони мають із цим погодитися.

– Тобто ми з ними не дуже добре обійшлися… Вони з цим повинні будуть погодитися?

– Ти все правильно зрозумів. Але! Бачиш, гроші у нас були в ділі, з якого ми одержували пристойні відсотки. Дістати їх для розрахунку з постачальниками означало б втратити прибуток. Ми ж повинні нормально почуватися в цьому житті, смачно їсти, добре вдягатися, спати з гарними жінками. Чи не так, Модику?

– За рахунок тих же постачальників?

– Старий, усі прибутки в нашій справі ми маємо за рахунок інших. Звикай. Інакше інші будуть жити за наш рахунок. Тоді тобі доведеться повернутися на бойню, а мені в конструкторське бюро… Їдемо за годину.

Нічого особливого. Великий зал центрального ресторану, що колись гримів на все місто. Нині великі зали непривітні. Усе запущене, старе, вицвілі гардини, просиджені стільці, стерті килимові доріжки, несвіжі скатертини, повільні офіціанти, незадоволені своїм віком і своєю платнею.

Модя з незнайомими молодими хлопцями сів за столик майже біля виходу. Болік і Льолік з невисокою стрункою азіаткою зайняли позицію біля пустої естради. Сашко задумливо дивився у вікно крізь келих із червоним вином, курив На зустрічах він пив підігріте червоне вино, а курив багато Окунь завжди його бачив із сигаретою в роті.