Чтение онлайн

Ібрагім хвилювався, очікуючи приходу Аззема-паші. Нині він відчув свою владу над слугами, як же він повинен повестися з розумом держави? Що в нього є проти цієї сильної людини? Шовковий шнурок, меч?.. Але ж на цю зброю ще не прийшла пора. А що більше?

Захоплення владою минало, щохвилі зростало нервове напруження, лоскотали в горлі істеричні спазми, він ладен був закричати: «Відійдіть, робіть що хочете!» Згадався вранішній душевний спокій, і захотілось вибігти до саду, геть звідси, геть назавжди!

Ходив по тронній залі, ламав кісточки пальців і… наткнувся на сивобородого чоловіка з розумними очима. Дивна усмішка, як у

батька, що поблажливо дивиться на розсерджену дитину, заграла на губах великого візира і вмить сховалася у вусах і бороді.

– Слухаю тебе, султане.

Ібрагім затупотів ногами і, стискаючи кулаки, завищав:

– Я примушу, примушу всіх слухатися і повзати переді мною по землі! Чуєш, я примушу!

– Не розумію твого гніву, о султане, – спокійно відповів візир. – Хіба хтось із державних мужів устиг уже виявити непослух твоїй особі?

Ібрагім сів на трон, витер хусткою піт із чола. Йому було соромно за свій хлоп’ячий вигук, хотілося тепер добрати позу Сулеймана Пишного, та знітився перед поглядом Аззема-паші, зрозумів, що позувати перед ним було б ще смішніше.

– Ти моя права рука, – заговорив спокійно, – та замість допомоги я чую від тебе тільки ущипливі зауваження і, якщо хочеш знати, відчуваю погорду до особи султана.

Аззем-паша опустив голову, і зрадів Ібрагім, що кориться йому нині й великий візир. Та не слова каяття долинули до вух султана, а річ, що примусила б кожного в Турецькій імперії замислитися, насторожитися, злякатися.

– Держава наша набагато більша, ніж султанський палац, Ібрагіме. А тому дорога вона не тільки родині Османів, а кожному туркові. Міцно зшив нашу державу Мухаммед Завойовник, ще краще одягнув її в золоту парчу Сулейман Законодавець. Та крізь дорогі шати видно, як розлазяться шви. І болить за те мені сива голова. Султани міняються, держава залишається. А хто ж дбає про неї, як про свій власний дім? Яничари, що деруть із неї лико і журяться тільки своїми власними вигодами, прикриваючись вірністю султанові і Корану?

– Що ти говориш, Аззем-пашо? – насторожився Ібрагім. – Не смій проти яничарів… То устої…

– А якщо ті устої не витримують більше проби часу, султане, то чи не краще їх викинути на сміття і поглянути, що роблять інші народи? Ні, ти не лякайся… Це тільки думки мої…

Ібрагім заспокоївся. А, це його філософські теревені. На твоє, візирю, і на моє життя вистачить того, що є… А прийдуть інші, хай думають…

– Але я повинен тобі розповісти, – продовжував Аззем-паша, – не про свої міркування, що сушать мозок, а про інше, що є важливим на нинішній день. Скарбниця порожніє, а думати треба, звідки дістати грошей, щоб не піти завчасу на жебри до сусідів. Якщо ти будеш так платити і далі яничарам, то швидко нам доведеться зривати золоті написи з тюрбе султанів.

Ібрагім напружено думав, що відповісти візирові, щоб блиснути перед ним розумом, і несподівано засміявся, переможно, злорадно:

– Великий візирю, дав тобі Аллах гадючий розум, а хитрості змія пошкодував. Бо знає і дитина: джихад дає турецькому народові й султанській скарбниці золото! Азов не взятий, військо нудиться, а ти квасишся в роздумах, невгодних ні богові, ні султану.

– На Азов піде похід. Наступного року, навесні, я пошлю туди султанське і ханське військо. Та не в тім річ, султане. Від перемоги чи поразки під Азовом не зміниться становище. Треба подумати, чому нема прибутків із глибин нашої імперії. А чекати

скрутної хвилини, щоб здобути прихильність підданих, збагативши їх награбованим добром, це велика помилка. Коли народові стане краще жити за рахунок грабунків, то він дякуватиме не тобі, а твоєму ворогові.

Ібрагім позеленів від люті. Цей старець розмовляє з ним, як із отроком. Та, на щастя, спливла в султановій пам’яті стара приказка, і він вигукнув її, наперед святкуючи перемогу у словесному поєдинку:

– Сказав пророк: «Голові думати, рукам виконувати, а язикові хвалити Бога». Султан подумає, піддані виконають, а імами випросять в Аллаха для нас удачу. Можеш іти, візирю.

Аззем-паша поклонився і мовив:

– Добра приказка, Ібрагіме. Та велика жура, коли хвалять Бога всі, навіть ті, що не вірять у нього, рук для праці малувато, а голів, щоб думати, не дарував нашій добі Аллах.

Він не дивився, як подіють його слова на падишаха. Повернувся і вийшов, несучи гордо голову. Знав – недовго її носити. І було дивно байдуже. Що з неї за хосен, коли вона уже не в силі допомогти його державі, яку він сам споруджував, зміцнював, вірячи в її велике призначення на землі.

Років тридцять або сорок тому покинули греки своє старовинне село Мангуш і поселилися в печерах Маріян-поля навпроти Успенського собору біля Чуфут-кале. Предковічну церкву Успіння Пресвятої Богородиці вони назвали кримським Афоном, спровадили сюди священиків і ченців, а тоді потяглися до неї всі християни Криму. Ба й хани ставилися до святого місця із забобонною богобоязливістю. Ходили чутки, що деякі, лаштуючись у похід, ставили біля ікони Марії свічку.

Грецькі папаси [100] розповідали, що заснував собор апостол Андрій, зупинившись у Криму по дорозі із Синопу до Скіфії. Проповідник Христової науки, який опісля на дніпровських горбах поставив хреста і провістив благодать на скіфських землях, заїжджав до Херсонесу, охрестив його і, йдучи далі на північ, побачив поблизу нинішнього Бахчисарая печеру, вириту підземними водами. Над печерою на скелі він повісив чудотворну ікону Богоматері і освятив місцевість.

Ходить по людях легенда, що в печері тій жив змій, що пожирав дітей з довколишніх сіл. Виповз він подивитися, що за відчайдушна жінка поселилася по сусідству з ним, з ікони глянула на дракона живими очима Марія, і він здох від її погляду. Минали століття, скеля обросла лісом, і забули люди про ікону. Аж якось один пастух із Біасали, де теж християни живуть, натрапив на неї, блукаючи за отарою. Зняв її зі скелі й поніс до себе в колибу. Вранці прокинувся – нема ікони. Пішов знову до скелі – висить вона, як і вчора, ніби й не знімав ніхто. Здивований юнак розповів про цю пригоду мурзі, в якого служив. Три рази знімав мурза зі скелі ікону, три рази вона поверталася на своє місце. Тоді увірував татарський багатій у християнське чудо, одягнув рясу і заснував у печері церкву.