Чтение онлайн

Потім було багато людей, які ридали, голосили. Андрійко шукав очима хоча б одного знайомого обличчя – не знайшов нікого. Якась жінка сказала йому, що до його хутора татари не дійшли, бо звідкись начебто жене козацька погоня.

Ще жевріла надія, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем. Брели люди, зв’язані по кількадесят воловодами, витоптували в степу чорний шлях, і лише гайвороння летіло слідом.

Татарин віз Андрійка в своєму сідлі, шмагав нагайкою ясирних, а до нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: «Якши джигіт, біюк бакшиш». [73]

Страшніше було на привалах. Дикі ногаї розв’язували дівчат, жінок і прилюдно ґвалтували, немічних і хворих убивали – жах добирався до серця хлопця. Благально дивився в очі татаринові, і той чомусь приязно всміхався до нього.

«Чому? – думав Андрійко. – Чому косоокий ні разу не вдарив мене нагайкою? Може, тому, що я покірно дивлюся в очі своєму панові? Он лежить чоловік із розрубаною головою. Він кидався до ногайця, коли той забирав у нього дочку для соромної втіхи, – і тепер мертвий. Не допоміг нічого, а життя втратив. Був би сумирний – жив би. Б’ється дівчина в риданні – подвійне зараз горе в неї: безчестя і сирітство… Тож єдиний вихід для невільника – покора».

Смішним здалося зараз оте видіння в небі: він із батьком женеться за татарвою на коні. Дурниці, ніхто таку силу не поборе, немає козацьких погонь – це вигадка нещасних для своєї потіхи. Нема ніде того Трясила, що трусить кримською землею, – то мамина казка. Є тільки татари, що панують над усім світом і роблять те, що їм забагнеться. Треба з цим змиритися, інакше – смерть.

Скільки днів минуло – годі злічити. Зупинилася валка перед п’ятигранною вежею, що височіла над гнилою водою Сивашу. «Перекоп», – сказали бранці. Кінець вільних степів, ворота до вічної неволі. Буйні шовкові трави змінилися сухою колючкою, важкі чорні дрохви збилися понад берегом, наче отари баранів у полудневу спеку; на каменях, схожі на розбійників, чатували яструби, і ширяли під небом чорні орли. Чужинецька чужина…

І вже не залишилося в Андрійка ні крихти віри в те, що десь тут батько, сміливий і хоробрий, воює з ворогами, – це теж мамина вигадка. Ніхто ніколи не займав цих мурів ані високого валу, що загородив перешийок від блакитної гладіні моря до боліт, звідки тягне терпким запахом солі і гнилою рибою. Вежа вперлася задньою стіною у вал і двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татар і бранців. Велика голова сови, вирубана в камені між брамами, загадково дивилася на людей, що втомлені падали з ніг, і говорила до них розумними очима: «Така ваша доля».

Андрійко вдивився в очі нічної птахи: їй дано бачити світ тоді, коли його не бачать люди, тому знає вона більше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха знає, що все те даремно; люди на щось сподіваються, а птаха знає – нема на що. І тому промовляє мовчки досвідченими очима: «Заспокойтеся і покоріться. Така ваша доля».

Хлопець відчув, як назавжди розвіялися його надії на порятунок. Бо нема в людей власної волі для здійснення своїх бажань. Є воля долі, і опиратися їй безглуздо – вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужі ці великі пташині очі до горя бранців, із яких знущається здичавіла татарва.

Татарин зсадив Андрія з коня, поплескав його по плечу і спитав, ламаючи українські слова:

– Як назвав тобі мама?

Чорбаджі Алім і нині пам’ятає те дивне ім’я, що було колись його власним.

– Андрій, – відповів.

– Алім будеш. Чула, Алім!

Косоокий наказав йому скупатися в морі, сам виправ своєму бранцеві сорочку, і ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на ясирних, щоб вставали.

Засвистіли нагайки, почалося паювання.

З брами, біля якої стояли на варті зовсім не подібні до вилицюватих ординців молоді воїни, вийшов огрядний чоловік у чалмі і скомандував щось. До нього дрібно підбіг Андрійків хазяїн, поклонився

і показав рукою на своїх бранців. Чоловік у чалмі не звернув на нього уваги, підійшов до крайньої ясирної групи, потім до другої, третьої, розводячи окремо чоловіків і жінок. Лемент, голосіння вдарились об мури фортеці. Та не зморгнула оком камінна сова, і байдуже дивилися вартові яничари на розподіл ясиру.

З кожної групи турецький мубашир відраховував щоп’ятого – чоловіка і жінку, вибираючи найсильніших, найвродливіших, і відводив убік. А коли дійшло до Андрійка, татарин розвів руками, сказав:

– Великий бакшиш для султана, ефенді.

Мубашир заголив хлопцеві живіт, потім спину, розтулив йому рота і поводив пальцем по зубах, а татарин усе примовляв і улесливо усміхався. Довго морщився ефенді, заперечливо хитав головою, врешті забрав Андрійка і підійшов до інших груп.

Відбір данини для султана тривав до передвечір’я. Андрійко опинився серед гурту хлопців, яких заганяли у браму фортеці. Він простягнув руки до свого хазяїна, та ногаєць знизав плечима і вимовив:

– Кісмет…

Це було перше слово, яке зрозумів Андрій без тлумачення. Доля. Така доля – і нічого не вдієш. Це саме слово говорила камінна сова, і диво: від нього вселявся в душу спокій.

– Кісмет… – прошепотів чорбаджі Алім. – Кісмет! – крикнув, стукнувши чашею об долівку.

Та ніхто з яничарів не звернув на нього уваги. Воїни бенкетували. Алім налив ще раз повну чашу вина і вихилив.

Галера з ясиром, відібраним для султана, наближалася до Босфору. Мубашир віз падишахові данину від татар: степових красунь – до гарему, добірних чоловіків – до галер і щонайцінніший товар – хлопчиків – для яничарського оджака. [74]

Вижовклі від морської хвороби, чисто одягнені й пострижені хлопці сумно вдивлялися в круті береги вузької протоки. Галера увійшла в лійку між мисами Румелі і Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами і кедрами, розкинувся чужий край: невеличкі густі села з мінаретними шпилями, форти, замки, башти, помаранчеві гаї.

Андрій, нагодований і вбраний, уже забув про доброго татарина – тут з ним поводилися не гірше. Він із цікавістю приглядався до мальовничих берегів. Згадував розповіді батька про страшний бусурманський край, забриніли в пам’яті пісні сліпих бандуристів про тяжку турецьку неволю – усе те ніяк не збігалося з враженням від цього світу, що лежав, зеленоміражний, над босфорськими водами. І де ті жорстокі турки? Мубашир часто підходив до Андрія, говорив до нього по-своєму, хлопець швидко схоплював мову. Ефенді казав йому стежити за порядком, ділити їжу, – Андрій був старшим за інших хлопчиків. Це призначення старшим було для нього приємним та й вигідним: він отримував ласкаву усмішку від турка і більшу порцію баялди.

Галера причалила до берега у Золотому Розі. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, рясніло лісом мінаретів велике місто. Воно топилося в садах і вабило незнайомістю. Тепер Андрій уже не боявся долі – забувся свист татарських нагайок, лемент бранців: у галерних трюмах цілу дорогу панував спокій, і три рази на день заходив до хлопців привітний мубашир.

Ось він зайшов і наказав виходити один за одним на горішню палубу. Сюди не впускали нікого під час подорожі. Андрій ступив на дощаний поміст і враз жахнувся від того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сиділи приковані ланцюгами до весел виснажені, зарослі чоловіки, роздягнуті до пояса. З-під шкіри випиналися суглоби, спини списані синіми пругами, кайдани повиїдали зап’ястя до костей, спалені гарячкою очі каторжників дивилися на хлопців, і почувся раптом стогін поміж гребцями: