Ловці манекенів

Він розглядав фотокартки. Видовище холодило душу… Щоб позбутися болісного почуття, Тополюк перевів погляд у вікно: надворі буяв сонячний травневий день, на гіллі каштанів свіжо зеленіло молоде листя, вибравшись з коричневих клейких бруньок, наче дивні равлики-павлики з мушлів. З гіркотою подумав: а той вже ніколи цього не побачить, не заговорить…

– Хто його, Денисе?… – згодом запитав Бухова, слідчого прокуратури, забувшись, що, мабуть, саме для того він і викликав його – оперуповноваженого карного розшуку, – щоб спільно

знайти відповідь.

– Він упав, Євгене, – сказав Денис, перебираючи папери на столі і не зводячи голови.

– Звідки?

– З вікна четвертого поверху на бетонний дашок під’їзду.

– Нещасний випадок?

– Ніби, – слідчий підняв очі від паперів і стурбовано глипнув на Євгена. Йому, напевне, теж було недобре. – У його кишені знайшли оце, крім двох ключів од англійських замків.

Бухов поклав перед Тополюком жовту монету. Оперуповноважений оглянув її: вартість 15 карбованців, 1897 рік. Важкенька. Очевидно, золота.

– Імперіал, у ньому 11,61 грама золота, – пояснив Денис. – Взагалі золоті монети почали карбувати в Росії за імператриці Єлизавети Петрівни, дочки Петра І, в 1755 році номіналом 5 і 10 карбованців, за Миколи II з 1897 року по 1914-й-15 і 7,5 карбованця – пів-імперіала.

– Цікаво. Вперше бачу золоту монету.

– Імперіали дуже рідкісні. Дивно, як він потрапив до небіжчика? – Бухов спохмурнів, розгортаючи пакунок. У ньому – біла, замащена з правого боку сорочка. – Зверни увагу…

Слідчий показав на чорну, сантиметрів п’ятнадцять завдовжки, смугу під лівим рукавом, майже під пахвою сорочки. «Мов хтось ковзнув по ній пальцями в сажі», – подумав Євген і запитливо зиркнув на Дениса.

– На тілі загиблого, напроти цього місця, свіжий синець.

– Може, коли падав, ударився і забруднив сорочку?

– Ні, лежав на правому боці, – заперечив Денис. – Він ще дихав, годину жив. На операційному столі опритомнів і прошепотів два рази «кривий». Сестра виразно чула.

– Це його прізвище?

– При ньому ніяких документів. Жильці будинку № 19 по проспекту Миру загиблого не знають. Років йому сімнадцять – дев’ятнадцять, нічим не хворів, добре фізично розвинутий, слідів алкоголю не виявлено, запломбований один кутній зуб угорі.

– Коли убився?

– Сьогодні о 14.30. Паспортний стіл дав довідку: такий Кривий у місті не проживав. Двоє Кривих, я цікавився, батько і син, на роботі – слюсарюють на машзаводі.

Тополюк мимоволі глянув на годинник- 16.45. Прикинув наявні факти: імперіал, чорна смуга невідомого походження, чужий для небіжчика будинок, сімнадцять – дев’ятнадцять років, слово «кривий». Кривий – не прізвище юнака. Кличка? Чия? Підозріло, звичайно, і схоже на нещасний випадок. Втім, розслідування покаже, що й до чого.

– Ти був на місці події?

– Ні, мені півтори години тому прокурор Носаківський передав справу, а я залучив тебе. З твоїм начальством погоджено, – ледь посміхнувся слідчий.

– Дякую, – Євген іронічно схилив голову, а загалом був задоволений, бо з Буховим вже провів кілька розслідувань, і вони встигли спрацюватись і потоваришувати. – Треба там потовктися, побалакати з людьми.

– Авжеж. –

Денис заходився збирати зі стола папери, міркуючи вголос: – Хто він і чому опинився в чужому будинку? Навіщо вилазив на вікно? Не доберу…

– Часом не самогубство? Або викинули друзяки чи примусили стрибнути. А замастити сорочку і вдаритись міг до падіння. Лише той імперіал…

– Домислів, Євгене, хоч греблю гати, – сказав Бухов, кладучи теки у сейф.

За кілька хвилин вони сіли в зелений Денисів «Москвич» і поїхали на проспект Миру.

Будинок № 19, дев’ятиповерховий, облицьований білою плиткою, розташований на проспекті. Під ним молоді каштани ліниво ворушили листям. Повз нього снували машини і тролейбуси, на розі стояла жовта бочка з написом «квас». Біля неї невелика черга. Бухов повернув у двір, загальмував неподалік першого під’їзду, і вони вийшли з «Москвича».

Двір затишний – з трьох боків оточений будинками, під вікнами цвіли абрикоси, росли квіти, у декого й грядки з молодою цибулею, петрушкою і кропом. На дитячому майданчику гралися діти, чоловік у білій майці вибивав килима, звідкілясь линула музика і хрипливий спів Висоцького про папужку. Коло під’їздів на лавах сиділи пожильці – переважно немолоді жінки.

– Он звідтіля, – кивнув Денис на відчинене коридорне вікно на четвертому поверсі.

Тополюк глянув на вікно, потім на бетонний дашок, уявив падіння юнака, і його зморозило. Коли б на землю, мабуть, не забився б на смерть. Не минуло й трьох годин після нещастя, а таке враження, ніби його зовсім не було: галасували діти, грала музика, пліткували жінки… Троє, що сиділи коло першого під’їзду, обірвали розмову й видивилися на прибулих. Бухов і Тополюк привіталися з ними, відрекомендувались. У жінок одразу лиця зробилися скорботними. Напевне, здогадались, у якій справі приїхали.

– З прокуратури і міліції? – здивувалась одна. – А це чого? Ніхто ж не винен, сам упав.

– Еге, казали йому злізти з підвіконня, а він геройствував, сміявся, – ображено зауважила друга. – Хіба вони тепер слухаються старших? Все своїм пихом.

– Горе, яке горе для батьків, – скрушно мовила третя.

– І часто він сидів на підвіконні? – запитав Бухов. – Як його прізвище? Де живе?

– Не знаємо, не наш він.

– А вже десь з місяць тому лякав нас тим сидінням.

Ось тобі самогубство, викинули і примусили! А вони сушили мізки. Всі ознаки нещасного випадку. Залишилося встановити особу загиблого і дізнатися, звідки у нього імперіал.

– Не нас, Олено, а, мені здається, Римму, викаблучувався перед нею, шелихвіст, і догрався. Ох, боже…

– Яку Римму? – зацікавився Євген.

– Полякову, з п’ятого поверху.

– Ох, не вигадуй, Ганно, Римма скромна дівчина, навіть не дивилася на нього. Чи потрібен їй такий шибеник? Добре, я хоч не виділа, як розбився, бо хіба потім заснеш чи вспокоїшся? І так серце калатає…- Жінка притулила зморшкувату долоню до грудей.

– Римма зараз вдома? – запитав Денис.

– Ми сьогодні не бачили її.