Чтение онлайн

У ту мить я вже збудився так, що мало не божеволів, однак божевілля зробило мене ще хитрішим. Сидячи на канапі, я спромігся цілою низкою непомітних рухів прилаштувати свою замасковану хіть до її наївних ноженят. Непросто було відволікати увагу малої, поки я непомітно підлаштовувався необхідним для успіху чином. Швидко базікаючи, відстаючи від власного дихання, наганяючи його, вигадуючи раптовий зубний біль, щоб пояснити несподівані паузи у своїй балаканині, й прикипівши внутрішнім поглядом маніяка до своєї віддаленої золотавої цілі, я потайки посилив те магічне тертя, яке в ілюзорному, якщо не фактичному, сенсі знищувало фізично нездоланну, однак психологічно крихку тканину перешкоди (піжаму й халат) між вагою двох засмаглих ніг, що розтягнулися на моїх колінах, і прихованою пухлиною невимовної пристрасті. Базікаючи, я натрапив на дещо прекрасно механічне і взявся повторювати, трохи перекручуючи їх, слова дурнуватої популярної пісеньки: «О, моя Кармен, о моя Карменсіто, щось-там і щось-там, якісь-то-там ночі, стожари, й фари, й бари, й фініта»; я безупинно автоматично повторював їх, накладаючи на неї чари (магія

покручів), і весь час смертельно боявся, що якесь стихійне лихо раптом завадить мені, раптом забере золотаву ношу, на відчутті якої, здавалося, зосередилося ціле моє єство; ця стривоженість протягом кількох перших рухів змушувала мене працювати значно поспішніше, ніж це узгоджувалося з навмисне стримуваним задоволенням. Незабаром вона перейняла ті мерехтливі стожари, ті блискітливі фари, й ті бари, й фініту; її голосочок підхоплював і виправляв спотворений мною мотив. Вона була музикальною і солодкою, мов яблучко. Її ноги злегка совалися на моєму живому лоні; я погладив їх; ось вона, майже витягнувшись, розкинулася в правому куті, Лола, дівчинка-підліток, жадібно їсть свій споконвічний фрукт, співає крізь його сік, губить капець, чухає п’ятку роззутої ноги в коротенькій шкарпеточці, що вже сповзає, об стос старих журналів, накиданих праворуч від мене, і кожен її рух, кожне совання й коливання допомагали мені приховувати й удосконалювати таємну систему дотиків між красунею і чудовиськом, між моїм чудовиськом, що рвалося з пут, і красою її хиткого тіла в цнотливій бавовняній сукеночці.

Рухливими пучками пальців я відчував крихітні волосинки, що легенько їжачилися на її гомілках. Я губився в пекучій, але здоровій спеці, що літнім гейзером купала маленьку Гейзочку. Нехай вона такою залишиться, нехай залишиться… Коли вона випросталася, щоб викинути серцевинку знищеного яблука в камін, її юне тіло, її безсоромні цнотливі стегна й округлий задок посовалися біля мого напруженого, змордованого, нишком зайнятого єства; і водночас усі мої відчуття таємниче змінилися. Я опинився в тій площині буття, де ніщо не має значення, крім настоянки щастя, яка бродила в моєму тілі. Те, що почалося з солодкого розтягування моїх найпотаємніших коренів, перетворилося на розпалене свербіння, яке тепер досягнуло цілковитої убезпеченості, надійності й упевненості, незнаних в інших галузях свідомого життя. Глибока гаряча насолода розросталася і вже була на своєму шляху до останньої судоми, тож я відчув, що можу сповільнитися та продовжити блаженство. Лоліта благополучно соліпсувалась 100 . У підставних тополях пульсувало домислене сонце; ми були фантастично й божественно самотніми; я дивився на неї, рожеву, присипану золотим пилом, за серпанком підвладного мені щастя, несвідому його й невідому йому, а сонце лягало їй на вуста, на вуста, котрі, схоже, досі виспівували слова «Карменсіти-фініти», що вже не досягали моєї свідомості. Тепер усе було готово. Нерви насолоди оголилися. Корпускули Краузе 101 ввійшли у фазу шаленства. Найменшого натиску вистачило б, щоб відкрилися райські ворота. Я відмовився бути Гумбертом Гончаком, сумнооким дворовим псом-вилупком, що вчепився за черевик, який ось-ось відштовхне його геть. Я був вищим за чудасію страждань, недосяжним для можливої кари. У своєму саморобному сералі я був сяйним і здоровим турком, котрий навмисно, сповна усвідомлюючи власну свободу, відкладає мить, коли сповна насолодиться наймолодшою й найтендітнішою своєю рабинею. Застигнувши на краю тієї сластолюбної прірви (витончена фізіологічна рівновага, схожа на певні мистецькі техніки), я повторював за нею випадкові слова – кармен, рамен, гобелен, моя кармен, амен, благо-хо-хо-хо-словен, – мов людина, що говорить і сміється уві сні, а моя щаслива рука повзла її сонячною ногою до межі, дозволеної тінню пристойності. Напередодні вона наштовхнулася на масивний комод у передпокої, і тепер я задихнувся: «Дивися, дивися, що ти накоїла, ох, подивися», адже там, жовтувато-фіолетовий синець був там, на її чарівному німфетковому стегні, котре моя велетенська волохата лапа масажувала й повільно обхоплювала, – а оскільки трусики в неї були коротенькі, здавалося, ніщо не завадить моєму м’язистому великому пальцю торкнутися гарячої западинки її лона, – ось як буває, ти лоскочеш і пестиш малу реготунку просто так, аж раптом вона скрикнула з раптовою верескливою ноткою в голосі: «О, та це нічого» – і почала вихилятися та звиватися, й закинула голову, й закусила вологу блискучу нижню губу, а мій рот зі стогоном, панове присяжні, майже торкнувся її голої шийки, коли я розчавив об її ліву сідничку останню судому найдовшого знаного людиною чи монстром екстазу.

Одразу після цього (наче раніше ми боролися, а тепер я послабив хватку) вона скотилася з канапи і стрибнула на ноги, точніше, на одну ногу, намагаючись відповісти на жахливо гучний дзвінок телефона, котрий, поки я був зайнятий, можливо, розривався вже цілу вічність. Лоліта стояла й кліпала з охопленими полум’ям щоками, зі скуйовдженим волоссям і поглядом, що торкався мене так само байдуже, як і меблів, поки вона слухала чи розмовляла (з матір’ю, котра наказувала прийти й поснідати з нею в Четфілдів, а тим часом ані Ло, ані Гумм і гадки не мали,

що за план склала надокучлива клопотуха Гейз) і продовжувала стукати по краю стола капцем, який тримала в руці. Слава Богу, вона нічого не помітила!

Різнокольоровою шовковою хустинкою, на якій на мить зупинився її заклопотаний розмовою погляд, я витер з чола піт і, занурившись у ейфорію полегшення страждань, навів лад у своїх королівських шатах. Вона продовжувала телефонну розмову, торгуючись із матір’ю (моя Карменсіта хотіла, щоб її забрали машиною), коли я, щораз гучніше співаючи, злетів угору сходами й увімкнув воду, що, паруючи, почала з гуркотом наповнювати ванну.

Тут я можу навести слова тієї пісеньки, принаймні ті, які мені вдалося запам’ятати, однак не думаю, що я колись правильно знав їх. Отже:

«О моя Кармен, о моя Карменсіто!Щось-там і щось-там, якісь-то-там ночі,Стожари, й фари, й бари, й фініта,Ми, моя красуне, до сварок охочі.І в місті якомусь, там де ти і я,Востаннє застигли у сварки в полоні.Я кулю пустив, Карменсіто моя,Із кольта, який ось тримаю в долоні».

(Уявляю, як він витягнув кольт 32-го калібру і всадив своїй коханці кулю поміж очей.)

Ланч я з’їв у місті – вже давно не відчував такого голоду. Коли я неспішно прийшов назад, у будинку досі було безлолітно. Ранок минув у роздумах, у складанні планів, у благословенному засвоюванні ранкового переживання.

Я пишався собою. Я викрав мед оргазму, не збезчестивши дитини. Не завдав жодної шкоди. Фокусник вилив молоко, мелясу, пінисте шампанське в новеньку білу ташечку панянки – абракадабра, – і ташечка залишилася неушкодженою. Так вигадливо я задовольнив свою ганебну, пристрасну, грішну мрію, однак Лоліта була в безпеці, і я сам був у безпеці. Та, ким я так нестямно заволодів, була не дівчинкою, а моєю власною вигадкою, іншою, надуманою Лолітою, можливо, реальнішою, ніж справжня Лоліта; вона перекривала й містила в собі її; пливла між нею та мною, позбавлена власної волі, власної свідомості, щиро кажучи, власного життя.

Дівчинка ні про що не здогадалася. Я нічого їй не зробив. І ніщо не могло завадити мені повторити дію, котра так само не зачіпала її, наче вона була фотографічним зображенням на мерехтливому екрані, а я смиренним горбуном, що онанує в темряві. Пообідні години минали в стиглій тиші, і високі, налиті соком дерева, здавалося, знають мою таємницю; бажання, ще палкіше, ніж раніше, знову взялося мені дошкуляти. Нехай вона хутчіш повернеться, молився я, звертаючись до позиченого Бога, нехай, поки матуся на кухні, повториться ранкова сцена на канапі, будь ласка, я так огидно обожнюю її!

Ні, «огидно» – невдале слово. Піднесення від передчуття нових задоволень було не огидним, а жалюгідним. Я визнав його жалюгідним. Жалюгідним, адже, попри незгасний вогонь моїх чуттєвих апетитів, я збирався із щирим завзяттям та передбачливістю захистити чистоту дванадцятирічної дитини.

А тепер помилуйтеся-но, як мені віддячено за мої страждання. Лоліта не повернулася додому, а пішла з Четфілдами в кіно. Стіл був накритий елегантніше, ніж зазвичай: на ньому навіть стояли свічки, якщо ваша ласка. У цій манірній атмосфері Гейзиха легенько торкалася срібла обабіч тарілки, наче це були клавіші піаніно, усміхалася порожній тарілці (вона була на дієті) й запитувала, чи подобається мені салат (приготований за рецептом із жіночого журналу). Вона сподівалася, що холодні закуски мені теж до смаку. У неї був чудовий день. Пані Четфілд просто чарівна. Філліс, її донька, завтра їде до табору. На три тижні. Було вирішено, що Лоліта поїде в четвер. Замість того, аби чекати початку липня, як планувалося раніше. Залишиться там довше за Філліс. Чудова перспектива, нещасне моє серце!

Ох, як це заскочило мене зненацька! Хіба ж це не означало, що я втрачу свою любоньку, щойно таємно зробив її своєю? Свою похмурість я знову пояснив тим самим, що й уранці, зубним болем. Зуб, напевно, був велетенським корінним, із наривом завбільшки з коктейльну вишеньку.

– У нас тут є, – озвалася Гейзиха, – відмінний дантист. Власне, це наш сусід. Доктор Куїлті. Здається, кузен чи дядько відомого драматурга. Гадаєте, минеться? Ну, як собі знаєте. Восени я замовлю йому поставити їй «скоби», як сказала б моя мати. Можливо, це трохи приборкає Ло. Боюся, останнім часом вона страшенно вам набридає. А перед від’їздом на нас чекає ще кілька штормових днів. Спершу вона категорично відмовлялась іти в кіно, і, зізнаюся, я залишила її в Четфілдів, тому що боялася просто зараз опинитись із нею наодинці. Може, кіно її заспокоїть. Філліс – надзвичайно мила дівчинка, і у Ло немає жодних причин не любити її. Чесне слово, мосьє, я страшенно співчуваю вашому зубові. Було б значно розсудливіше дозволити мені завтра вранці одразу звернутися до Айвора Куїлті, якщо біль не вщухне. А знаєте, я вважаю, що літній табір – значно здоровіше, значно розсудливіше, як я завжди кажу, заняття для дівчинки, ніж нудитися на приміському газоні, малюватися маминою помадою, заважати скромному вченому джентльменові та влаштовувати сцену з першого-ліпшого приводу.

– Ви переконані, – вимовив я нарешті, – що вона буде там щасливою? (Убогість, найубогіша вбогість!)

– Для неї ж краще, щоб так і було, – кинула жінка. – Однак табір – це не іграшки. Ним керує Ширлі Голмс, знаєте, вона написала книжку «Дівчатка біля вогнища». Життя в таборі допоможе Долорес подорослішати в різних аспектах – здоров’я, характеру, освіченості – та особливо в плані розуміння відповідальності перед іншими людьми. Може, візьмемо свічки та вийдемо з ними трохи посидіти на веранді чи ви хочете лягти до ліжечка й поняньчитися зі своїм зубом?