Криничар

Спекотного проліття року Божого 1728, на Федора-Колодязника (якраз тоді

благодатна домінія Мункач подарова ясновельможним цісарем архієпископу графу Лотару Францу фон Шенборну за поміч цілим драгунським полком у турецькій війні) в княжому городі Мукачеві на торжищі Піяц було здвигнуто залізного боввана. То був пам’ятник не людині, а псові. Викуваний зі старих ланців, чорний вовчак стояв, задерши голову в розморений полудень, вітрив гострим носом прибазарний сморід. Дужі лаби його впиралися в мармурову брилу, привезену гуцулами з Ділового. Дротяною шерстю пса стікало вино, що окоренкуватий сивобородий пан, націдивши повні пугари майстрам, виплеснув з корчаги. Ковач Струк, поробник того чуда, мовчки відхиливши рукою питво, зірко придивлявся то до вух звіра, то до панських – і втішно знаходив подобу. Тоді й сам потягся до вина, що старою бронзою тьмавіло в прозеленкуватому склі.

Другого дня монастирський маляр Жига, що жив під мостом на Руському кінці, приніс сюди коробицю з жовтим попелом. Розпалив під ним солому і, коли попіл розтопився на густу оливу, став з варішки поливати нею залізного пса. Олива та нараз застигала – і пес заряхтів на сонці, як новий дукат. Торбачка Піші-Магда лизала собачий хвіст і гойкала, що то щире золото. Ніби вона на тому розумілася направду.

Десь за тиждень по тому хтось уночі зішкрябав золотий покрив – і пес запістрявів, як злежаний заячий лайбик. Тоді знову придибав кривий Жига з відрятком, і знову крив кування позолотою. І втретє так було, доки не приставили до пса сторожа. І той стелив собі на ніч солможак, а голову клав на камінну плиту, що нагрівалася за день. А в дощ натягав над псом просмолену верету і влягався під його черевом. Золото не пахло, а дощова вода кисло пахла залізом.

Мукачівські люди нараз полюбили свого боввана. І, погладжуючи його шию, потайки просили собі багатства. Вони знали, що чинять, знали, звідки в того лаби зросли.

Довго стояв той пес на Піяці, і обминала його челядь, вози і роки. Глиняні хижки довкола брала ріка, а натомість мурували кам’яниці. Ширшала і твердішала вулиця. А люди навпаки – м’якли серцями, бо замагалися, виходили з біди. Мали що продавати, мали за що й купувати. Отож і торговиську стало тісно. А відтак умер той сумноокий пан, перед яким клепав головою кожен мукачівець, виказуючи йому честь і пошанівок.

Із пса давно здерли позолоту, під ним кублилася жеброта. Позагинали вуха, відломили хвіст. Якщо бовван не іржавів, то лише через те, що дітня голими гузенятами возилася на ньому. А відтак якийсь жид купив те місце і скинув пса, переплавив його на долота. Коли вивертали плиту під ним, знайшли акацієву довбанку із заткальцем. А в ній шкіряну тайстрину із зшитком паперів. Жид з усього вмів мати хосен, він продав знахідку графському гайникові Шолтису. А той віддарував їх учителеві-швабу Ленарту, що навчав його доньок.

Учений чоловік, маючи пієтет до всякого документа, покликав собі на поміч руського дяка Йвана Гошика з Росвигова. І той вичитав і витлумачив йому кириличне письмо. Не одна корчага вина спорожніла, не одне курятко було з’їдено за тим перечитом. Що далі вглиблявся Гошик у повістування, тим більше загострювався Ленартів сухий ніс, а в риб’ячих очах оживали лілові чоловічки. І він квапив-пилував Гошика висліпувати буквені ряди. Він збирався переписати собі зшиток по-своєму, але нагло заслаб. Так ті папери й осіли в дяка.

На

останній покайній сповіді Гошик віддав їх ченцеві, котрий опікувався монастирською книгозбірнею. Так у гайниковій тайстрині з оленячої шкіри вони й пролежали на верхній полиці до 1946 року. А тоді одного березневого дня бібліотеку завантажили в студебекер і відвезли до Ужгорода на дворище КДБ. Тут учені мали перебрати книги й переписати те, що придасться новій добі, а що ні – спалити. Волохата торбочка впала під ноги водію студебекера, і оскільки той був затятим рибалкою, то злакомився на таку річ: добре буде носити в ній рибальський рихт і хлібець із солониною. Підняв її і запхав собі під сидіння. Тайстрина справді придалася, в ній пожиток не мокнув навіть у зливу.

Я добре пам’ятаю оту його наплічну тайстру, бо вуйко Митро часто брав мене з собою на Боржаву, в якій паркими ночами кидалися грубі, як телята, соми. Про паперовий згорток, який він про всяк випадок запхав під дошку підлоги, мій родич прозрадився вже тоді, коли я сам почав щось пописувати в газети.

Так на світ було видобуто зжовклі крихкі аркуші, списані твердою рукою. Вони пахли мишвою, тліном і трішки іржею, що залишається після старого заліза, з’їденого невмолимим часом.

Ось – ці записи. До них мимоволі тягнеться рука в сум’ятті душевному. І тоді здається, що не ти їх читаєш, а вони зчитують тебе.

Коли мені не спиться, я кличу не ангела до сну, я покликаю в пам’ять дими. Так любо, так утішно дивитися на сиві хиткі стовпи, що здіймаються в небо, підпираючи студені хмари. Добрі чотири сотні коминів гріють обшир над Мукачевом. І від того й мені тепліє на серці, а ніздрі лакомно хапають звичний припах. Може, тому, що молодість моя проминула під землею, в старі літа мене, як безклопітного дітвака, манить небо. Усе навиворіт, як на сміх.

Дим – це віддих людського житла, добрий дух хижі. Дим може багато чого розповісти такому бувалому чоловікові, як я. За клубами з комина я вгадаю, чим топили піч. Легкі, як марево, синюваті струмені сіє добрий бук. Такі димки стоять над жидівськими й мадярськими кам’яницями довкола Піяцу. Тверді, ситі снопи вергаються з димарів там, де горять дубові колотвиці, що їх громадять у Підгороді шваби. Молочно-бліді цівочки пускає береза й вільха. Липа, осика, ліщина та інший ріденький корчівник пахкають густими клубами, які довго не розвіюються у високості. Зеленкуватими космами, пострілюючи іскрами, чадить сира солома й сінна потеруха. Кислою гіркавістю тягне з Руського кінця, який мадяри називають Оросвийгом. Там гнітять у печах бадилляччя, гарбузове гудиння, стебла посоняху і надертий з-під снігу лист. І ні з чим не сплутаєш змійчасті іржаві павісьма від кізяка. Пораз, хоч і не одразу, вгадую я терпкий, як егерське вино, смак кіптяви від паленого жолудя й дикого каштана. Його заколочує вітер із пістрялівського порубища. Ще мені пам’ятний гар смолистої стружки й квасного пиловиння, що тягне з майстерень лівобережної Карічки. Що лише не палить, не пхає в черінь наш люд, аби вгріти тіло й приварити якесь їдло. Вогонь їх гріє й годує, ще й повідає небові про їх поденну житність. Шепоче про це пащами коминів.

А мені з тих димів найсолодший той, що з вербового пагілля. Такий задавнено солодкий і жданий, що аж памороки забиває, коли зненацька надлетить із підгорянського зарінку, від пізньої рибарської ватри чи від казана кошикарів, що виварюють на березі свіжу лозу. Хоч той димок і дере горлянку, але мені він проситься в груди, як майський мед на язик. Може тому, що приносить на своїх легких крилах казки мого дитинства. Їх було не густо, та все ж були. Хоча б ота – про замохнатілу вусату рибу з-під кольчинської греблі, що ссе цицьки потопельниць…