Корабельна катастрофа

©

Переклад

Малюнки Володимира Савадова

Наближалася третя година зимового дня в Таї-о-хае — головному порту й французькій столиці Маркізьких островів. Бушував сильний рвучкий пасат, дужий прибій гуркотів на прибережній гальці, й п'ятдесятитонна військова шхуна — носій прапора та впливу Франції на цім канібальськім архіпелазі — гойдалася на хвилях біля свого причалу під Тюремним пагорбом. Низькі чорні хмари лежали на схилах гір, що амфітеатром оточували гавань; щойно випав дощ, справжня тропічна злива, майже водяний смерч, і потемнілими зеленими схилами гір звивалися сріблясті ниті потічків.

Клімат на цих островах жаркий та здоровий, і зима — то тільки назва. Дощ не відсвіжив мешканців Таї-о-хае, а вітер не збадьорив їх. Лише на околиці, за Тюремним пагорбом, комендант ходив наглядачем у власному саду, і садівники — всі як один каторжани — хіть-не-хіть працювали, а решта мешканців містечка втішалися пообіднім відпочинком та дрімотою. Ваcкеху, туземна королева, спочивала в своїй ошатній хатині під тінистими шелестливими пальмами; комісар з Таїті — в отіненій прапорами офіційній резиденції; торговці — в безлюдних крамничках, і навіть клубний прислужник спав у приміщенні клубу, похиливши голову на прилавок, над яким красувалися візитні картки морських офіцерів та карта світу.

Вздовж берега пролягала єдина вулиця: з благодатного затінку пальм та зеленої гущавини пурао дивилися в море дощані будиночки, і ніде не видно було жодної душі. Лише в кінці розхитаного причалу, що колись (в часи успіху заколотників у Південних Штатах) стогнав під вагою пакованого бавовнику Джона Гарта, на купі мотлоху вмостився відомий тут татуйований європеєць — жива дивовижа містечка Таї-о-хае.

Він не склеплював очей і ліниво озирав гавань. Бачив положистий схил гори, що біля гавані переходив у скелі, бачив прибій, що біло закипав довкола двох острівців — у вузькому просвітку між ними на блакитному крайнебі здіймалися гострі вершини острова Уа-пу. Але цей давно знайомий краєвид не привертав його уваги. Він поринув у той дрімотний стан, коли сон межує з дійсністю, і в його уяві зринали розрізнені картини минулого: обличчя білих і тубільців — шкіперів, старших помічників, князьків та вождів — з'являлися перед ним і знову щезали; він згадував давні подорожі й призабуті пейзажі, осяяні світанням; він знову чув гуркіт барабанів, що закликали на канібальське бенкетування; можливо, йому являлися принади тієї тубільної принцеси, з любові до якої він оддав своє тіло в безжальні руки татуювальника, а тепер сидів на купі мотлоху край причалу в Таї-о-хае — дивак, не схожий на інших європейців. А можливо, в його душу владно увірвалося ще давніше — звуки й запахи рідної Англії, далекого дитинства: веселий передзвін соборних дзвонів, рокитник на березі, пісня річкової хвилі під греблею…

Біля входу в гавань — прудка течія, і корабель можна провести лиш якнайближче до острівців — так, що з нього легко докинути до берега сухарем. І ось, поки татуйований європеєць дрімав і марив, із-за західного острівця вигулькнув летючий клівер [1] , — і це змусило його миттю отямитись. Потім з'явилися два стакселя [2] , і, перш ніж татуйований європеєць схопився на ноги, топсельна шхуна [3] в кілька сотень тонн, легко обійшовши острівець супроти вітру, курсом бейдевінд [4] увійшла в гавань.

Сонне містечко заворушилось, наче його збудив якийсь чарівник. Звідусюди вироїлись тубільці, вітаючи одні одних магічним вигуком «Ехіпі!» («Корабель!»). Королева вийшла на веранду й поглянула на гавань, прикривши очі ручкою, що була справжнім дивом високого мистецтва татуювання; комендант забув про своїх каторжан і кинувся в будинок за підзорною трубою; капітан порту, який був ще й наглядачем у в'язниці, метнувся вниз по схилу Тюремного пагорба; сімнадцять мідношкірих канаків [5] та француз, помічник боцмана, члени команди військової шхуни, вибігли на бак; всі англійці, американці, німці, поляки, корсіканці й шотландці — торговці та чиновники Таї-о-хае, — покинувши свої крамнички й контори, зібралися, за давнім звичаєм, біля клубу.

Відстані в містечку були незначні, і вся дюжина його білих мешканців зійшлася так хутко, що встигла вже обмінятися здогадами щодо національності й мети плавання невідомого корабля, перш ніж він досяг стоянки. Аж ось на клотику замайорів англійський прапор.

— Я ж вам казав, що це Джонні Булль [6] , я відразу пізнав по стакселях, — мовив бувалий, але ще бадьористий морський вовк, який міг би знов (якби вдалося знайти судновласника, незнайомого з його біографією) прикрасити своєю персоною капітанський місток і згубити ще одне судно.

— Однак корпус американської форми, — хитрувато завважив шотландець, інженер бавовноочисної фабрики. — Я певен, що це яхта.

— Атож! — вигукнув морський вовк. — Звісно, яхта! Погляньте на її шлюпбалки [7] і на шлюпку, підвішену за кормою.

— Та яка ж це яхта?! — відгукнувся голос, що явно належав уродженцеві Глазго. — Хіба ви не бачите червоного кольору англійского торгового прапора?!

— І все ж ви можете замикати свою крамничку, Томе, — мовив ввічливий німець і додав, звертаючись до туземця з тонкими рисами обличчя, — він саме проїжджав вулицею на гарному гнідому коні: — Bon jour, mon Prince! Vous allez boire un verre de biere? [8]

Але принц Станіслав Моанатіні — єдиний по-справжньому зайнятий нині мешканець острова — підганяв коня, поспішаючи оглянути оповзень, що вранці завалив гірську дорогу. Сонце вже хилилося до небокраю, незабаром мало сутеніти, і якщо принц хотів уникнути небезпек, що таяться в мороці та урвищах, а також страху перед привидами мертвих, що населяють джунглі, — він ніяк не міг прийняти ласкавих запросин. Втім, якби він і спішився, освіжитися було б нічим.

— Пива?.. — відгукнувся уродженець Глазго, — Звідки ти взяв? В клубі лишилось лише вісім пляшок! А я ще не бачив у цьому порту корабля під англійським прапором! Його капітан і має випити моє пиво.

Ця пропозиція заперечень не викликала, хоча й не збудила особливого захоплення: вже кілька днів саме слово «пиво» навіювало смуток на членів клубу, які щовечора невесело підраховували, скільки лишилося пляшок.

— Ось і Гевенс! — мовив хтось, наче зрадівши з можливості змінити тему. — А що ви, Гевенсе, думаєте про цей корабель?

— Я не думаю, — неспішно запалюючи сигарету, відповів Гевенс, високий, ввічливий, небалакучий, одягнений в бездоганний костюм англієць, — я знаю. Він доправив мені вантаж з Окленда, від фірми «Дональд і Еденборо». Я саме зібрався на борт.