Чтение онлайн

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває весільної,

А на журбу зверне.

[1839, С.-Петербург]

ТОПОЛЯ

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого

долу.

Стан високий, лист широкий -

Нащо зеленіє?

Кругом поле, як те море

Широке, синіє.

Чумак іде, подивиться

Та й голову схилить;

Чабан вранці з сопілкою

Сяде на могилі,

Подивиться - серце ниє:

Кругом ні билини!

Одна, одна, як сирота

На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку

В степу погибати?

Постривайте, все розкажу,

Слухайте ж, дівчата.

Полюбила чорнобрива

Козака дівчина.

Полюбила - не спинила,

Пішов та й загинув…

Якби знала, що покине,

Була б не любила;

Якби знала, що загине,

Була б не пустила;

Якби знала, не ходила б

Пізно за водою,

Не стояла б до півночі

З милим під вербою;

Якби знала!.. І то лихо -

Попереду знати,

Що нам в світі зустрінеться.

Не знайте, дівчата!

Не питайте свою долю…

Само серце знає,

Кого любить… Нехай в'яне,

Поки закопають!

Бо не довго, чорнобриві,

Карі оченята;

Біле личко червоніє

Не довго, дівчата!

До полудня, та й зав'яне,

Брови полиняють…

Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає.

Защебече соловейко

В лузі на калині, -

Заспіває козаченько,

Ходя по долині.

Виспівує, поки вийде

Чорнобрива з хати;

А він її запитає:

«Чи не била мати?»

Стануть

собі, обіймуться, -

Співа соловейко;

Послухають, розійдуться,

Обоє раденькі.

Ніхто того не побачить,

Ніхто не спитає:

«Де ти була, що робила?»

Сама собі знає.

Любилася, кохалася,

А серденько мліло:

Воно чуло недоленьку,

А сказать не вміло.

Не сказало - осталася,

День і ніч воркує,

Як голубка без голуба,

А ніхто не чує.

Не щебече соловейко

В лузі над водою,

Не співає чорнобрива,

Стоя під вербою;

Не співає,- як сирота,

Білим світом нудить.

Без милого батько, мати -

Як чужії люде.

Без милого сонце світить -

Як ворог сміється;

Без милого скрізь могила…

А серденько б'ється!

Минув і рік, минув другий

Козака немає;

Сохне вона, як квіточка, -

Ніхто не питає.

«Чого в'янеш, моя доню?» -

Мати не спитала,

За старого, багатого

Нищечком єднала.

«Іди, доню,- каже мати,

Не вік дівовати.

Він багатий, одинокий -

Будеш пановати».

«Не хочу я пановати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки поплачуть:

Легше мені в труні лежать,

Ніж його побачить».

Не слухала стара мати,

Робила, що знала;

Все бачила чорнобрива,

Сохла і мовчала.

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити:

Чи довго їй на сім світі

Без милого жити?

«Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько!

Скажи мені щиру правду,